— Олена, — сказала вона обережно, як людина, яка щойно вигадала собі ім’я і не впевнена, чи воно пасує.
— Брешеш, — сказав Аспірин.
Дівчинка знизала плечима і вийшла з кімнати.
Аспірин потряс головою. Мара не розвіялася. Задрижало скло від пориву вітру. На кухні делікатно брязкали посудом.
Як він міг заснути? Отак от усе покинути, напитися. .. Вона привела б кого завгодно… своїх хазяїв, або хто там її послав…
— Агов! — хрипло гукнув Аспірин, стараючись, щоби голос дотягнувся до кухні. — А ключі від квартири ти де взяла?
— У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої.
Він подолав запаморочення і підвівся.
— А зараз вони де? Де, я питаю?
— Там само. Я їх назад поклала…
Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину.
— Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?!
— Сорок п’ять.
— Що — сорок п’ять?
— Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала.
Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником.
— Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася…
— Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин.
— Куди? У дощ? У грозу?
— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.
Олена посміхнулася:
— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.
— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.
— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…
Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.
У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:
— Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще!
Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.
Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…
За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.
— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!
— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…
В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.
Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?
У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.
Віскас повернувся?
А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве…
А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали?
Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять…
Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру…
Чи не здуру?
— Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований!»