Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.
Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, — і Семен заплямкав губами, як немовля.
— Шляк би тебе трафив! — вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. — Що за мужик такий пішов нервовий!
Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.
— Цоб-цабе, любчику... — лагідно промовила Зоя. — Пора прокидатися!
Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою... Василенко схопився як підстрелений.
«Понятих» не було, міліції також.
— За що Бодя вбив батька? — прямо запитав Василенко.
— Ти що, здурів, — здивувалася Зоя, — чи тобі наснилося? Чи пороблено?
— А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? — наполягав Василенко.
— Ріг.
І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:
— П’ять відсотків — тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.
— Реалізувати стратегічний продукт не так просто, — замислився Василенко. — П’ять відсотків на стайню не вистачить... Двадцять.
— А безкоштовні стрижки ти врахував? — обурилася Зоя Павлівна. — І все інше, — вона кивнула головою на ліжко. — А рибні котлети? А компот?
— А унітаз? А заміна кранів? — парирував Василенко. — А небезпека? Двадцять — і крапка!
Довелося кивнути головою.
— Отже, спочатку оглянемо пацієнта, — сказав Семен. — До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо — тільки «пацієнт».
— Добре, пішли оглянемо... пацієнта.
Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».
— М-да-с... — промимрив той, оглядаючи ріг. — Великий, падла... (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.
— А далі що? — поставила логічне запитання Зоя.
— Далі? — замислився Василенко. — Далі треба пробиватися «догори»... Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.
— Яким чином?
— Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні...
— А може, «самому» запропонувати?
— Головне — не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: гроші в нього є.
— Звісно, — погодилася Зоя, кинувши погляд на листівку, причеплену до люстра: на ній симпатичний мер посміхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу — його рукою — підпис: «Ягель — у кожну родину!». Той пакетик отримала і Зоя, і всі мешканці спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи ні.
Особливо раділи такому пакункові підлітки з незаможних родин, котрі примудрилися використовувати це зілля для паління.
Василенко пішов додому за пилкою.
Зоя зняла бігуді.
З цього моменту в неї починалося нове життя. Зустрічати його в бігуді Зоя не хотіла.
Криза! Криза... Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.
Суспільство різко поділилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарілого, але актуального в цій ситуації вчення, — назріла революційна ситуація.
Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати своє видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайної тотальної кастрації усього поголів’я оленів. Це було зрозуміло: вищий та середній клас мав у своїх стайнях не по одній, а по дві й більше упряжок. І старанно приховував цей факт від податкової інспекції. «Низи» з великими труднощами вигодовували не більше двох вихованців і нізащо не згоджувалися на їхню стерилізацію. «Верхи» бажали нагріти руки на імпортуванні оленів, «низи» мріяли мати приплід.
Лікарі, об’єднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефіцит (підтримати політику кастрації) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гіппократа. Але Гіппократ — то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларів за упаковку — речі приємні й реальні.