XXVI
Отже, виявилось — ні! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її зліквідувати. Лист. Пом'ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісті, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кінці — суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.
Хлопці ніби прокинулись од сну. Передосіннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилітав уже, як новий гість, легесенький смуток-вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір, забуті на цей час учні, вчителі. Почали готуватись до від'їзду. Валя бігав по селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп'я. Гордощами його був величезний мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.
Вітя захопився агітацією поміж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Києві охоче приймає селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки. Наговорир, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями учитись у Києві, остаточно почамріли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далі не мала змоги вчитись — мусила залишатись у селі. Одного разу в товаристві, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі школи були для них одчинені, всі фахи можливі. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрібніша, яка кому більше пасує. Хлопці легко міняли фахи: інженера, художника, лікаря. Тільки Кость твердо стояв на одному: він обрав собі за фах агрономію і широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон… аж тоді праця десь у селі…
Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Під час гарячих Костевих сподіванок-мрій вона встала й непомітно вийшла. Кость подивився їй улід пильними очима. Переждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослінчику схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх глузувала?! Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.
— Насте, чого ти плачеш?
Настя зашепотіла:
— Всі будуть учитись, всі будуть жити в Києві, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну…
— Я, Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! — гаряче промовив Кость.
Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:
— Забудеш!
Кость гірко похитав головою:
— Не знаєш іще ти мене, Насте! — І далі щиро провадив: — Слухай, Насте, що я тобі казатиму, тільки не думай, що це так собі, жарт. — Кость ближче підсунувся до неї. — Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. — Голос Костя затремтів: — Я, Насте, сирота, що надумаю — зроблю, ніхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селі? Хочеш?
Настя здригнулась, кинулась:
— А школа?
— В селі я й з цієї освітою найду собі працю, — сказав Кость твердо, як одрубав. У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:
— Ні-ні, тобі треба вчитись. — І трохи переждавши, ще певніше: — Ні! Так, Костю, не можна; їдь — доучуйся, я на шляху твоєму не стану.
Настя трохи подумала, і в очах у неї блиснув огник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися:
- Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потім приїдеш до нас у село… — Почервоніла, тихіше: — А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. — Далі лице в неї стало смутне і ніжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язує вузлик… І… мов сонце, звідти блиснув Костеві той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень. Мало не крикнув із радощів:
— Де він узявся?
Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:
— Скільки я, бідна, греблась у бур'яні, скільки пожалила та поколола рук і ніг, поки таки знайшла його. — Далі зачервонілась і опустила вії:
— Ти колись, Костю, прохав його в мене, — візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій, бідний, нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.