… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.
— Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
— Скінчила?
— Скінчила!
— А куди далі?..
Заторохтіла.
— Надовго, Соню? — обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась:
— На жнива, тьотю.
І знову до Насті:
— Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
— Роботи-роботи! — А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
— Товариші, - дипломатично звертається Настя до хлопців, — ось товаришка Соня пропонує…
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
— Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…
— Слухайте, діти, що я вам пораджу, — встряла в розмову Бондариха, — те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв'яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п'ять — не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв'яжете.
— Зараз?
— Зараз.
— Згода! — весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Сміялись: «От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане». Гуртом перебігли на сусідню ниву.
Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: «Що, воно — комуна?»
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.
— О, Соня вже й скипіла — що ж тут такого, кожний має свою думку.
— Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери — такі, піонери — сякі…
— Нападають на піонерів, то й є за що, — одрубала Настя.
— А за що? Ану скажи, за що? Ану?
— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.
Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.
Проте впинити не було вже змоги.
— Що там — годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.
Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.
Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.
XI
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
— А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
— Добривечір, хліб-сіль!
— Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
— Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.
— Чому не до ладу? — образилась Настя. — В'язали, як і люди в'яжуть.
— Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.
— Ну, то як же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав чи хто звелів?