«Орлами налетіли, – хизувалися між собою вершники. – Калліпідські зайці й поховатися не встигли, як у наші пазурі потрапили».
А он з повозки з-під брудної, закривавленої повсті стирчать ноги, босі, посинілі… То скіфи убитих везуть, щоб поховати їх у землі своїх предків. Виходить, не всі калліпіди зайцями були, заголосять у степах скіфські жінки, заголосять, обліплені дітлашнею та бідністю. Одна була сподіванка: чоловік награбує чужого добра, заживуть вони тоді… Тим, чиї босі, посинілі ноги стирчать з-під брудної, закривавленої повсті, не повезло. Вони вже на тім світі, у бога Папая. Ніхто не має смутку, що свої загинули. Така їхня доля. Живі добром чужим хвалилися, поживі багатій радіють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужі племена у скіфську неволю. Жінки, діти, підлітки. Віднині вже раби. До скону літ своїх невільники. Худоба!
У деяких кочовиків з мішків біля сідел визирають злякані, заплакані личка… Виростуть діти у скіфському краї, забудуть матір свою, і край свій, і мову свою – слугами поневолювачів стануть. Звірами виростуть, жалю не матимуть, і колись, разом із своїми жорстокими господарями, нападатимуть на калліпідів, нищитимуть своїх, край свій спустошать і вогнем спопелять.
Розоривши калліпідів, Тапур звернув з північного напрямку і пішов за Борисфен. Там, на схід од Борисфену, і починається край кочовиків, його, Тапурів, край.
Ще цілих десять днів рухалось Тапурове військо із здобиччю, заповзаючи все далі і далі в глиб степів, аж доки не посунуло цілиною. Хоч і лишали позад себе сліди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на дні зеленого моря.
Степ, степ, степ…
Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своїх – рідний. І Тапур наче змінився, наче пробудився після сну. Аж розквітло його засмагле лице, зробилося привітним, мовби добрим. Випроставшись у сідлі, він вдихав на повні груди сухе степове повітря, мружив очі… Чи нахилившись з сідла, зривав кущик полину, розтирав його між пальцями, вдихав гіркий і терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурів, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на білому світі. Нема для степовика бентежнішого запаху, аніж запах полину. Коли скіф вирушає в далеку дорогу, то бере із собою пучечки сухого полину і там, в чужих краях, вдихне степове зілля і ніби вдома побуває. А воїну, котрий помирає від ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб і на тім світі, – кажуть йому, – степ свій не забував».
Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.
«Людоловом мене обізвала, – думає він про свою полонянку і тішиться подумки. – Ха! Я і є людолов, бо я – володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».
За білою кибиткою іде на поводу сауран[12], чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.
– Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..
Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.
– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасує, що я – людолов?
– Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, – одказує той. – А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.
– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує у жилах, чоловік тоді відчуває свою силу.
Він зіскакує з коня на задок кибитки і пірнає під запону. Кінь його біжить поруч із саураном, за кибиткою. Сотник підморгує вершникам, і ті, скалячи зуби, починають потроху відставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, і вождь, простоволосий, без башлика, скочивши із кибитки, наче хто за ним гнався, стрибає у сідло свого коня. За ним із акінаком у руці висунулась гнівна і розпатлана Ольвія, блиснула очима.
– Ну… хто ще бажає простягати до мене руки? – і кидає башлик вождю. – Забери своє позолочене добро!..
Воїни жахнулися: ще ніхто і ніколи так не поводився з їхнім всемогутнім вождем. І не поводився, і не говорив йому таких слів. А до башлика його так і доторкнутися ніхто не смів – священна то річ у вождя! Знак його зверхності над усіма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гніві не знає спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекає! І він на мить аж очі заплющив, і його люди теж позаплющували очі, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка із чоловічим башликом… Але нічого не сталося. Тапур навіть не вибухнув гнівом. Він зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову і захоплено крикнув сотнику:
12
Сауран – швидкий, невтомний світло-рудий кінь із темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить від дикого коня.