– І… що?
– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що їй залізним цвяхом проб'ють лоба і покладуть у могилі поруч з Ором. Щезла вночі. Куди вона хотіла тікати – не знаю. Знайшли її через три дні. Точніше, знайшли те, що лишилося од неї. Її пошматували вовки. За те, що не захотіла іти з вождем у той світ. Вона й пішла у той світ, але без почестей. Кістки її й досі десь валяються у степу.
– Як ти смієш так… про свою матір? – вражено вигукнула Ольвія. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..
– Мати порушила закон предків, – відмахнувся він від її слів. – Вона не захотіла йти за своїм чоловіком у той світ. От за це її вовки й покарали. Тільки й того.
Ольвії здалося, що в ту мить над степом пролетіла шквиря – і все тіло її взялося наче кригою.
«Я теж… стану дружиною скіфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичці загине… Невже й мені проб'ють цвяхом чоло і кинуть мене у яму?..»
Яким підступним, страшним і жорстоким видався їй у ту мить скіфський степ!..
Розділ восьмий
Правнуки Тала
Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім – ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.
Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.
Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає – те й співає. Що на серці має – про те й співає. Радість – співає, гнів – співає, удача – співає, невдача – теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа – то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому – не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тільки не підступишся до них – дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!
Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!
От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал – волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці – жіноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.
– Чого тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?
Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:
– О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!
Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!
Ледве Тал на ногах утримався.
Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…
Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.
І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:
– А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?
– Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.
Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.
– То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!