Володимир Худенко
Olya_#1
Усі персонажі вигадані.
Будь-які збіги — випадкові.
(Надзвичайно секретно)
ДИРЕКТИВА № 34 від 18 квітня 2016 року по діях спецпідрозділів у темний час доби.
У бойових умовах на території заражених населених пунктів спостерігаються високі втрати військовослужбовців через активізацію інфікованого населення в темний час доби, після спадання сутінок.
Бійцям спецпідрозділів, що діють у заражених населених пунктах, рекомендується споживати на ніч настій, спеціально оброблений, виготовлений із рідин (з крові) інфікованих (тут і далі — сукровиця). Перебуваючи під дією даного настою, військовослужбовець впадає в специфічний стан і стає малопомітним для заражених (тут і далі — женці).
ІНСТРУКЦІЯ З ПРИГОТУВАННЯ СУКРОВИЦІ
1. Підрозділу необхідно знайти і знешкодити одного або декількох женців. Після цього за допомогою багнет-ножа або хірургічного приладдя необхідно розкрити судину істоти і обережно націдити з неї крові.
2. Потім кров необхідно довести до кипіння на вогні (вона не збирається), після чого вона стає придатна для пиття протягом одної або двох діб.
3. Перед спаданням сутінок необхідно укріпитись та забарикадуватись у надійному приміщення і ВСІМ бійцям групи спожити дану рідину по декілька ковтків (остерігайтесь передозування).
Будьте обережні: препарат може викликати зорові та слухові галюцинації, лунатизм, психічні розлади, тимчасові втрати самоконтролю, запаморочення, а при передозуванні — зараження кривавою пропасницею та смерть.
Міністерство оборони
Генеральний штаб Збройних Сил України
Chapter One
RWANDA
— Агов! Хто-небудь!.. Дідько…
Волати, видно, й справді було безглуздо. Млявий пахучий вітерець кінця літа лише ганяв собі пилюку по вуличці та шарудів віттям плакучих верб під вікнами клубу. А так — мертва тиша стояла надо всім хутором.
Там і хутора того — одна сумовита вуличка в тополях, кілька дворищ, більшість покинуті. Давно вже покинуті, а не оце тепер. Понура місцина — з одного боку зацвіле водосховище в жабуринні та осоці, з другого — достиглі пшеничні ниви. Курна дорога плететься вниз од Роменської траси, і ось тобі хутір. Судячи з напису над дверима клубу, — Нехаївка.
— А хай тобі..!
Порізала палець. Ну точно — порізала. Ну на біса було розбивати кляте скло? Одігнула б решітку, тоді б била, біс би тебе забрав, дурепо!
— Ой, леле…
Од дверей застогнали. Протяжно так, глухо. Два наче дівчачі голоси і один парубочий. Протяжно, глухо. Спрагло…
— Ще, диви, й забере, лиху годину…
Оля боязко озирнулась на двері, і давай зализувати ранку на мізинці. Ранка — дрібничка, а покровило. Ой леле, покровило ж, хай тобі біс!..
— Ммм… — од дверей утробно. — Гмм…
— Так…
Вона заплющила очі.
— Зібратись. Зібратись. Не ний! — прикрикнула на себе.
Врешті полізла в обдертий розчинений сейф і достала відти старезну жіночу вишиту сорочину, певне що концертну. Одірвала клапоть матерії — добре, що сорочина протрухла — і забинтувала нашвидкуруч палець той нещасний.
— Так… Спокійно. Тепер би щось важче…
Але важчого не находилось. Хтось вигріб із клубної комірчини все добро ще до неї, а може, й бозна-коли вигріб, а може, тут завше тільки це й було. Отой сейф важезний півтораметровий, та ще дзеркало на одній стіні. А під другою — розламаний стіл, а по самій тій стіні — величезний фанерний прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки і портрет Шевченка над ним. Ну хай.
— Мм… — од дверей.
А вітер повіває по вулиці, шумлять плакучі верби. Хилиться сонце до вистиглих нив. Онно вже повзе його ламке проміння все ближче до прапора, до Кобзаря… і все далі од дверей.
— Арр… мм… ар…
— Почули, падлюки!
Оля болісно скривилась. І припекло ж її зайти в триклятий хутір! До вечора була б у Карабутовім… А що тепер?
Вона й не думала довго тут плутатись. Їй-бо, хотіла глянути, мо, що лишилось, хутірець давно покинутий, а хоч би й ні — вона ж така нишкова, що крутнулась би й мишей не полякавши. Еге ж, аби не повела лиха година в сей клуб… І за чим, питається? Наїдків тут годі й шукати… Одежі, ще якого добра? Біс його зна, нащо вона сюди поперлась…