— Ти ще пошкодуєш… О, як ти пошкодуєш, шльондро!
— Не виходить розмова… — зітхнула Оля і, мрійливо заплющивши очі, поклала долоні на сенсорне скло, притулилась до нього чолом.
Через хвилю вона немов отямилась і випрямилась.
— Добре, я тебе виведу й так. Але повідомлю охорону кампусу, як хочеш. Все, вали звідсіля — ти мене дістала! — вона дражливо махнула рукою, і Мар’ям, підкоряючись її волі, рушила з кімнати, можна сказати, на чужих ногах.
Її лице кривилось від злості.
— Стій! — раптом кинула Оля, мов щось згадавши. — Просто добра порада — хард-дріми дуже швидко руйнують особистість. Не кажучи, що це страшно незаконно, але ніякий абгрейд тобі не допоможе, якщо ти з ними дійдеш до певної межі. Ти ще не дійшла, але тобі вже явно досить. Якщо тобі буде потрібна допомога з цим — я тобі можу дещо порадити, хоча б і знайти толкового криптографа, мало там… Зараз заткнись і нічого не кажи, просто заткнись. Якщо не всі мізки ще з’їли твої «психопатики», то може, надумаєшся — тоді й звертайся, а зараз вали, у мене повно роботи. А краще все ж забудь про мене, серйозно — забудь про моє існування, бо сильно пожалкуєш, але буде пізно.
Випровадивши незвану гостю, Оля перш за все детально проаналізувала її особисті дані. Ну так, це стовідсотково ТА САМА Мар’ям. Колишня Макса. Ну, тобто, — не колишня, а… Як завше, Оля скрушно подумала, що з цими скоробагатьками можна собі всі мізки зламати.
Макс дійсно їй розказував дещо, але не наскільки детально, і взагалі —мимохідь. Швидше за все, вона сама додумала, і додумала, як тепер виявилось, правильно. Він того дня був якийсь такий пригнічений і без усякого приводу раптом зачав розпитувати Олю про те, як дріми можуть впливати на психіку, які з них здатні деформувати особистість, як саме та чому саме. Розпитував досить детально. Оля розказувала, але тема була наскільки неосяжною, що, ясна річ, їй довелося ставити йому навідні запитання. І з його відповідей і оцих нових даних перед Олею вимальовувалась наступна картина.
Макс Дайєр був єдиним сином одної з власниць British Technology. А Мар’ям Альхасан — дочкою члена ради директорів General Biology. Тобто це були насправді такі шишки, що в юності, у своїх смердючих нетрях, Оля не мріяла нікого з них навіть побачити вживу. Там таких називали «bozhki» або «bozhen'ki» і, як тепер зрозуміла Оля, схильні були сильно міфологізувати. В інтернаті або у в’язницях, де Олі доводилось чалитись коли-не-коли, були сильно в ходу всілякі історії про цих властителів світу. Цінилось усе — розповіді про їхній побут, розваги, немислимий достаток і можливості, та навіть про їхній зовнішній вигляд, буденну одежу чи звички. Траплялись люди, яким, мовбито, з їх слів зазвичай, колись там пощастило здибати такого «bozhka», хоча б мимохідь і віддалік. О, таких уже було не переслухати! І всі ж слухали, роззявивши роти, — і дітлашня в інтернатах, і вся злидота в тюрмах, доросла й мала. Ох, аби нині Олі довелось розказати тому контингенту про реальне життя «bozhenyok», то її би, либонь, тільки засміяли…
Ну хіба схожа оця психопатична «дрімка» Мар’ям на оту юну прекрасну владичицю, якою її неодмінно уявляла б злидота? Або хоча б і оцей пустоголовий Макс? Ох…
Це був, як Оля зрозуміла, свого роду династичний шлюб. Як виявилось — у еліти такі були в ходу. І хоч формально, як і будь-де, отой шлюб нічого не значив і офіційно ніяк не фіксувався, одначе — через нього можна було зародити дитину. І це було бозна-як вигідно. І от чому. Апатриди могли плодитись направо і наліво — це нічого не значило і нікого не гребло, все одно ж повиздихають. Цивіли, нормали, громадяни ООН себто (або «shtatskie», «barbosy», як казали на них в Олиних нетрях), могли розраховувати на дозволену по закону одну дитину. Ну, за особливі заслуги — двох, але то були аж такі ОСОБЛИВІ заслуги, що Оля за все навчання і всю свою недовгу службу (не кажучи вже про минулий період життя) ще таких щасливих татусів і мамочок ніколи не зустрічала. Ну, а еліта якось там виторговувала собі і більше приплоду, були там уже якісь підводні і надскладні маневри, але все одно кількість лишалась обмеженою. І от йшли повним ходом отакі династичні шлюби.
Макс їй довго і нудно пояснював механіку цього процесу (сама зацікавилась), але вона мало що з того зрозуміла. Виявилось, що оці всі династичні шлюби та змішані діти — дієвий метод боротьби за частки в корпораціях. Бо по більшості їх статутів виходило так, що нащадки династій засновників обов’язково претендували на якусь вже там частку, і важелі впливу, і все інше. І от якби в нього, Макса (частка в British Technology), і в Мар’ям (частка в General Biology), наприклад, зародилась дитина, то вона б уже претендувала на якийсь відсоток акцій чи ще там чого в обох компаніях (це мовбито мало вирішуватись особливим судовим чи договірним чином, якось так). І можна було, так казав Макс, якось там по-особливому сватати і свататись, що врешті відхопити ледь не половину компанії або розмити долі якихось там впливових акціонерів, або одній компанії засісти в раді директорів другої, або… Врешті Оля зовсім заплуталась і махнула рукою.