А будівель також була сила-силенна. Вони густо обліпили перехрестя — тут були фірмові магазини, кав’ярні та ресторани, станції підзарядки, офіси, тренувальні зали, бари, нічні клуби, окремі дрім-серверні та навіть пара невеликих розважальних центрів із сяючими бульками куполів… Та чого тут тільки не було! Просто очі розбігалися…
Перехрестя гуділо сотнями голосів, мигтіло, тонуло в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам…
— Щоб я здох, — констатував Кайл, вдивляючись у той розмай. — А як воно тут усе…
Він зиркнув на Олю і неуважно повів рукою.
— …Вміщається?
Вона зобразила поблажливий посміх.
— Ви в курсі, що тут живе п'ятнадцять мільйонів чоловік?
— Скільки??
— Власне — тринадцять мільйонів, п’ятсот дев’яносто сім тисяч і сто дев’яносто п’ять, — протараторила Оля, зосереджено примружившись. — Це з усіма — екіпажем, пасажирами, обслугою, приватними арміями… невже ви про таке не чули?
— Та чув, але зроду не бачив.
Кайл зачудовано крутнув головою.
— Ну так, — кивнула Оля, — це й не дивно… зважаючи на те, як нас тут «тепло» приймали.
— Між нами кажучи, — прицмокнув лейтенант, все ще зачудовано озираючись, — якби не ваш колега, то ми навряд чи й з боєм би прорвались. На основних причалах нас би, либонь, чекали цілі дивізії…
— Цілком імовірно, — кивнула Оля. — До речі, щодо мого колеги — він має зустріти нас коло входу в підземку… ну тобто — станцію.
Вона задумливо поморщилась і підвела погляд до штучного, устеленого нескінченною рекламою неба.
— Це отам, — тицьнула пальцем кудись у кінець провулку. — Ходімо.
Кайл кивнув, і вони рушили крізь натовп.
— Містер Янсон обіцяв доправити нас на інженерній вагонетці до сектору General Biology… Містере Доусон…
— Кайл, — обережно поправив він її.
— Кайле…
Вона, вибачаючись, приклала руку до нагрудної пластини свого скафандра.
— Ви маєте розуміти, що містер Янсон має на лайнері вельми обмежені повноваження. Хоча він і професійний криптограф, і співробітник корпорації, однак реально він не може вказувати оцим усім нескінченним шишкам. Тому він намагатиметься провести нас буквально по лезу бритви — я просто хочу вас попросити…
Оля спинилась і дещо благально виставила руки.
— Не демонструвати всі ваші вражаючі бойові навички в секторі General Biology. Я вже мала справу з цими людьми і мушу сказати, що жартів вони зовсім не розуміють…
Кайл примирливо показав долоні.
— Домовились, — кивнув. — Перший і останній раз.
— От і добре, — зітхнула Оля. — Я, відверто кажучи, сама маю намір цілковито покластись на кмітливість та досвід свого колеги…
Вона замовкла, обдумуючи своє, а лейтенант запопадливо розчищав перед нею натовп, ідучи збоку і трошки обганяючи її. При цьому він усе роззирався на бузкове мерехтіння провулку і врешті мовив:
— Треба буде розпитати в Мартінес, чи не літала вона на таких…
І на запитальний Олин погляд пояснив:
— Вона зі скоробагатьок. Батько в неї — велика шишка в ACM Industries, ледь не головний акціонер чи щось таке… Відбилась від рук, і він запроторив її до кадетського корпусу. Там я її й знайшов. Була остання на курсі — з гауптвахти не вилазила. — Кайл зітхнув. — Лінива, розбещена, з дуром… Але в мене не до бешкетів. Тепер…
Він всміхнувся.
— Вона дійсно кавалер багатьох відзнак, але не за усмішку, — він узявся загинати пальці, — медаль «За відмінну службу», «Військово-космічна медаль», там, за одну колотнечу в Персеї… рубінова зірочка, стрічка «Кращому сержанту ВКС», «Кращому десантнику»…
Кайл почухав чоло.
— Три стрічки «Кращому десантнику». Це за учбові висадки — заохочувальна така дрібничка, але все одно приємно.
Він знов задоволено всміхнувся.
- І зі старим помирилась. Літає тепер до нього постійно на свята. Та і він у нас у розташуванні бував…
Олі сподобалось, як Кайл те все говорив. Сам його тон. У ньому відчувалась неабияка гордість за свою вихованку. Чи шанувальницю?.. Зрештою яка різниця — головне результат.
- Її вже два роки сватають в академію. Я вже так заледве штурханами не випихаю. Але — не хоче, — він розвів руками. — Подобається їй у мене.