— Відверто кажучи, — мовила Оля до Кайла, коли вони спинились, — оця фраза якраз мене найбільше і непокоїть…
— Яка саме?
— «…ловічок замовника в General Biology», — понуро протягла Оля.
— Чому?
Вона мовчала, обдумуючи своє.
Тоді одізвалась:
— Тут ось що… Я не буду вам пояснювати всього — це довго. Просто скажу, що пірати були на російському крейсері.
— Та ну? — Кайл крутнув головою. — Це точно?
— З високою імовірністю.
— Тобто… ті самі пірати, що напали на тутешній рятувальний човник, так?
— Власне, я не впевнена, що човник узагалі був, — неуважно протягла Оля знов обдумуючи своє.
— Тобто?
— Поки важко сказати… — поморщилась вона.
Янсон стовідсотково щось доводив голомозій дівці — він метляв руками, показуючи то на себе, то на натовп коло входу, тоді нахилявся до голомозої і щось їй шепотів на вухо, тоді, немов не стримавшись, знов щось вигукував і метляв руками… Оля втупилась у ту емоційну суперечку невидющим поглядом.
— Але як вони могли потрапити… на «Кальонову»? Як? — не розумів лейтенант. — Це бойовий корабель майже столітньої давності — до того ж російський! Там же мала бути якась система безпеки, врешті-решт!..
Він немовби питав те сам у себе — не в Олі…
— Чорт, вони мали б знати хоча б якісь паролі або щось подібне… Звідки?
— Від людини, що їх найняла, — неуважно прорекла Оля, так і дивлячись на суперечку.
Там дещо змінилось — невідомо звідки взялась низенька та пухкенька чорнява дівчинка в салатовому комбінезоні. Вона стала збоку від Янсона і почала кричати на голомозу, так само емоційно метляючи руками. Вона кричала так голосно, що окремі її фрази долинали до Олі з Кайлом через гул натовпу:
«Перепакостили!..»
«Дістали!..»
«До дідькової матері!..»
І таке інше…
— Ви навіть знаєте, хто їх найняв? — спитав ошелешений Кайл.
— Гадаю, що так.
- І хто ж це?
— Тварюка, котрої я боюсь більше всіх на світі, — швидко проговорила Оля.
— Що?..
Дівчинка в салатовому комбінезоні, здавалось, захлинулась у власному воланні і… раптом схопила голомозу за комір куртки обома руками. Але та реагувала вельми апатично — стояла рівно, опустивши руки по швах, і лише продовжувала завзято вертіти головою, примруживши очі…
— Паролі… — криво всміхнулась Оля. — Паролі — це взагалі суща дурниця. Господи — та навіть я їх знаю!..
— Тобто?? — Кайл вилупився на неї.
— Дуже просто, — мовила вона, загальмовано втупившись у завзяту суперечку трьох людей у комбінезонах.
І проказала завченим, чеканним тоном:
— Для екстреного доступу до базових систем на військових об’єктах Роскосмосу військовослужбовцям необхідно виконати наступний алгоритм дій. На будь-якому первинному сенсорному дисплеї перевірки генних ключів необхідно викликати числове табло. Числове табло викликається довгим натисканням у центр дисплею великим пальцем правої руки і наступним виконанням простої жестової фігури «Ouroboros»…
Оля зобразила в повітрі стрімкий круговий рух правою рукою — самими пальцями…
— …Після чого необхідно прикласти до дисплею тильну сторону зап’ястя.
Вона немовби приклала…
— Після появи на дисплеї числового табло необхідно набрати на ньому наступну числову комбінацію…
Вона немовби набрала, дублюючи вголос:
— …Нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль, нуль.
Вона видихнула.
— Після вводу комбінації необхідно запросити екстрений доступ до базових систем за допомогою кодової фрази російською.
Вона опустила очі.
— Кодова фраза: «Mertvecy govoryat…»
Вона косо зиркнула на лейтенанта і ледь усміхнулась.
У мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам та посмішка здалась йому вовчим оскалом.
— У нашому випадку, — продовжила вона, — фраза могла б виглядати якось так…
Лейтенант якось несвідомо повів рукою — на якусь мить йому раптом здалося, що перед ним голодний дикий звір і він зараз кинеться…
— Mertvecy govoryat — otkroj shlyuz.
Цей хижий погляд в спалахах реклам…
— А ви не просто росіянка, так? — обережно спитав він.
Так само немовби закриваючись від неї ледь піднятою рукою.
— Ви ж спадковий військовий? — спитала вона. — Як і більшість із вас, так?
— Власне, так, по батьку.
— Ну от і я… — похмуро вивела вона, — от і я щось на кшталт того.