— Це громадські пляжі, — неуважно пояснив Янсон, — для обслуги…
І знов повернувся до Олі, зосереджено морщачись.
Вагонетка знов ковзнула в сяючий тунель, і дисплей замигтів «актуальними пропозиціями», проте Кайл більше од нього не одвертався. І був нагороджений. Через кілька хвиль реклама знов змінилась концентричним написом:
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СЕКТОРУ GENERAL BIOLOGY!
29 СЕКЦІЯ ОГЛЯДОВОЇ ПАЛУБИ (КОРМОВИЙ РІВЕНЬ)
Обмеження максимальної швидкості вагонетки…
Зупинка НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА
І вагонетка тут же випурхнула в космічну чорноту. Міріади різнобарвних зір та туманностей сяяли в тій чорноті так яскраво і здавались такими близькими, що Кайл замилувався і не одразу помітив між них більш тьмяні вогники… Граві-гондоли — маленькі, чималі та просто таки гігантські плавали в повітрі, немовби між самих зір. Та що гондоли — цілі велетенські будівлі витали в чорноті та застували зоряні розсипи. Ресторани, якісь менші забігайлівки, торгові комплекси, стадіони та атракціони… Осьде одна зоря немовби одділялася від більшої і пливла собі кудись, пливла… А вглядівшись, Кайл бачив, що то не зоря ніяка, а, скажімо, літаючий комплекс SMatch із сяючими бульками куполів. А осьде од якогось червоного гіганта відколовся шматочок — і став червоним кружальцем із чорними мазками ієрогліфів. А осьде якась туманність немовби вибухнула самоцвітами гондол… А ось…
Вагонетка знов шугнула в тунель, і Янсон понуро зітхнув:
— Під’їжджаємо…
Він раптом повернувся до Кайла і дещо невпевнено мовив:
— Лейтенанте Доусон…
Виявляється він не те щоб зовсім не звернув на Кайла уваги — навіть запам’ятав його ім’я…
— …Боюсь, що я зможу провести в сектор лише міс Рушді. Я все розумію, але не на все можу вплинути — мої можливості тут вельми обмежені. Було б добре, якби ви почекали ззовні, на станції — я не думаю, що це все займе надто багато…
— Почекайте, — перебила його Оля, дещо втомлено всміхнувшись до десантника. — Мені вкрай необхідно оглянути даного пацієнта… раптом що — то я буду на зв’язку.
Кайл стримано кивнув, і вагонетка раптом поринула в якусь незвичну тремтливу напівтьму, спинилась, розліпилась… Вони втрьох опинились на вельми незвичайній станції. Та скоріше нагадувала справдешню природню печеру. Перед вагонеткою тулилась вузенька, запилена та потріскана платформа — із чогось схожого на білий мармур. Вогкі шматки глини та вологого ґрунту обліпили її по краях, а з тріщин у мармурі то там то сям лізли якісь чахлі хворобливі паростки. Такі самі потріскані та вищерблені мармурові сходи спускались униз, в оту тремтливу напівтьму… Стіни ж та стеля цього дивного приміщення були нерівною кам’янистою породою, що громадилась навкруг, утворюючи щось на кшталт нори — по біластих кам’яних брилах плівся мох, стікали цівочки вологи, подекуди навіть стирчало щось на кшталт сталактитів. Повітря було затхле, вогке, віддавало цвіллю. І скрізь стояла невимовна, нереальна тиша — лише чутно було, як волога скапує зі стін та стелі.
Кап-кап!..
Кап… Кап…
І відлуння отих скапувань аж гуло по станції-печері…
Кап-кап…
Бух-бух!..
Кап-кап…
Кайл лише скептично прицмокнув і лишився на потрісканій платформі, а Оля з Янсоном спустились по вищерблених біластих сходах униз. Тут сходи перейшли в таку собі стежечку з відполірованих мармурових плит — таких самих потрісканих. Стежечка звивалась між мілких калюжок, а по біластій породі стін так само гуляли оті тремтливі полиски, немовби від багаття або чого такого… от тільки ніякого багаття не було. Тремтливе світло просто собі гуляло печерою, мішаючись із низькими пасмами понурої мли…
Підошви Олиного скафандру стишували її кроки, а от Янсон все бухкав та ковзав своїми кросівками по знівеченому мармуру, породжуючи громове відлуння…
Кап-кап!..
Ковз-ковз…
Гух-гух!..
Бух-бух!..
Волога, цвіль, калюжки, бліді й лякливі полиски вогню…