— Міс Сальваторе… Кендро… — благально проказала Оля. — Я вас прошу…
— Просиш?..
Вона ковзнула п’ятірнею в червлене плетиво своєї зачіски.
— Ррр!..
Ледь чутно, сама до себе, проричала Оля і нетерпляче двічі клацнула пальцями…
Skytek Corporation (с)
Welcome to ABADDON SYSTEM…
ID криптографа підтверджено, доступ дозволено.
Установка аварійного з’єднання… 82 %
З’єднання встановлено.
Формування первинної експансії… 30 %
Експансивні агенти в МЕРЕЖІ
Небожителька верескнула і сахнулась від Олі — впала спиною в буйні трави. Нагі хлопчаки й дівчатка навкруг не могли бачити того, що тільки-но приверзлося їй — та й ніхто не міг. А їй, Кендрі Сальваторе, 70-річній миловидній юнці з ідеальним тілом, спадковому акціонеру та члену ради директорів General Biology, нині приверзлося таке, що ні на яку голову не налізе…
На коротку хвилю купальні і луги навкруг, кипариси і середземноморське літо раптом змінились перед її очима на якусь дивну обдерту кімнату із запліснявілими стінами, чорним проваллям єдиних дверей та заґратованим вікном напроти них. У цій кімнаті нічого не було, окрім розчиненого металевого сейфа та розламаного дерев’яного стола під протилежною стіною. Над тим дерев’яним столом тяглось фанерне полотнище — широка червона смуга і вужча блакитна. А в кутику червоної ще й зіяв жовтуватий символ. Бозна, що воно таке… А над полотнищем висилось зображення якогось вусатого старигана. І призахідні промені лилися крізь ґрати вікна — просто на полотнище і на старигана.
Така була та кімната, і Кендра в ній була не сама. Над нею нависало лице цієї самої таємничої Рушді, офіцера-кібернетика, але воно було вже інакшим — воно зробилось мертвенно-блідим. Воно зробилось мертвенно-блідим, а очі засяяли мутним смарагдовим, а губи укрились засохлою кров’ю. І з-під тих закривавлених губ зблиснули довгі ікла…
Кендра верескнула і впала в траву, а звична ТА САМА Оля у військовому скафандрі з вузлуватою штучною мускулатурою вже нахилялась над нею, подаючи руку. І скрізь шелестіли трави, гомоніли, сміялись, вищали купальні, тяглись кипариси в безодню небес…
— Міс Сальваторе, лишенько… — запричитала Оля, підіймаючи з трави шоковану небожительку, — що ж ви такі необережні?.. Тут така трава густюща — вбитись можна, посковзнувшись!..
Вона всадила її на найближчу мармурову лавку, поправила їй одіж і клопітливо обдивилась її з ніг до голови.
— Ой леле, — причитала вона так само, обдивляючись небожительку, — давайте поглянемо, чи все в нас у порядку… Секунду.
Вона всілась поруч і, остаточно налаштувавши всі необхідні з’єднання, розмонтувала праву рукавичку скафандра. Приклала великий палець до сонної артерії Сальваторе, а середній — до її яремної впадини. Для контролю.
Тоді активувала крек і полізла до неї в душу.
КЕНДРА
Була тьма, і «жуки» копошились у тьмі. Це Кендра їх нарекла «жуками», хоча й знала, що дорослі називають їх десантниками…
Але які ж вони десантники?
Хіба ж Кендра не бачила десантників?..
Десантником, наприклад, був полковник Сандерс — завше милий і усміхнений, ввічливий, у красивому мундирі… Він завше вітався з Кендрою, коли вона гасала коридорами адмінсекції з іншими дітлахами. І називав її «маленькою міс Сальваторе», шанобливо торкаючись картуза…
От він був десантником, так, справжнім десантником — поки вони його не вбили…
— Vypolnyayu, — прошипів десь зовсім поруч котрийсь із «жуків», і Кендра здригнулась, а тато так сильно стиснув їй зап’ястя, що аж стало трохи боляче.
— Боляче, тату… — тихенько простогнала вона, і тато, нахилившись, швидко зашепотів їй на вушко:
— Тихіше, донечко, тихіше… мовчи. Тато з тобою, нічого не бійся, тато поруч.
— Мовчати, стояти рівно, — грізно прошипів ще якийсь «жук».
Він так якось те й прошипів:
«Мовщщати, штояти ріффно».
Кендра не була упевнена, чи справжні жуки шиплять, хоча тато якось і розказував про щось подібне… Але вона знала, що таке «хітиновий панцир» (або як казав тато — екзоскелет), і лаково-чорні лати оцих непевних десантників дуже їй його нагадували… Саме тому вона й нарекла їх «жуками».