Як сміються кити? Треба буде…
І тут сталося щось зовсім уже дивне. Срібноволоса жінка зігнулась у три погибелі і зайшлася страшним важезним кашлем, почала задихатися… Смаглявий чоловік обережно торкнувся руками її плечей і розгублено заозирався, немовби не знаючи, чим їй допомогти… Усі жуки навкруг також виглядали спантеличеними. Але жінка раптом трошки розправилась і (Кендра добре розгледіла зі своєї висоти) припала губами до свого чудернацького, намотаного на правицю намиста. І вона не просто собі припала (Кендра добре бачила!) — вона РОЗКУСИЛА зубами одну з великих, налитих помаранчем намистин… І яскравий помаранчевий сік потік по її губах!
Вона сковтнула і зовсім розпрямилась, витерла засмальцьовані помаранчевим соком губи. Ластовиння ще дужче зарябіло на її зблідлому лиці, срібні пасма впали на розкосі, прикриті складочками очі.
Кендра не могла розрізнити кольору її очей — заважали оці полиски.
— Боюсь, я вимушена вас забрати, містере Сальваторе, — хрипло, ще більш кволо проказала жінка.
Забрати? Нас із татом?..
Кендра аж несвідомо стиснула татове зап’ястя.
Ця цікава жінка їх забере з собою!..
І бридкі «жуки» більше не зможуть кричати на них та штурхати, адже вони будуть ІЗ КИТОМ!.. Із китом-убивцею!..
Кендрі раптом подумалося, що жінка так важко дихає через те, що вона кит. Либонь, їй не дуже подобається бути на землі, адже… Адже вона КОСМІЧНИЙ кит — от хто вона така!..
— Боюсь, я не той, хто вам потрібен, пані президент, — несміливо, але чітко протягнув тато.
Президент?..
Але що тато таке каже?!.
— Стежите за новинами, містере Сальваторе?
Жінка якось дивно покривилась — це було не надто схоже на усмішку, але, імовірно, мало би нею бути.
Вона приплющила розкосі очиці, і з них ледь блиснув блідий вогонь.
- І все ж ви підете з нами.
Вона сказала, не спитала — СКАЗАЛА.
Як чудово — познайомитись із китом!
Жінка поворушила правицею — вона немов знічев’я м’яла своє намисто. Кендра придивилась і розгледіла, що намисто мнеться, немов гумове, і складається не з окремих бусин, а суцільне — бусини об’єднані такими ж помаранчевими перемичками…
Кендра задивилась на намисто, а тато в цей час сказав жінці щось незрозуміле:
— Тому що ви всіх убили, так? Тому що вам просто більше ні з кого вибирати?..
Тато говорив якось дивно. Немовби… ображено? Гірко?
Але Кендру причарувало намисто.
А дивовижна жінка не відповідала і так і дивилась кудись крізь тата…
А він все не вгамовувався:
— Послухайте — я ентомолог! Я не займався берсеркерами, я не займався…
Він раптом осікся і коротко зиркнув на Кендру.
— Нічим, що вас цікавить, — докінчив він.
Він важко видихнув і додав похмуро:
— Я розводив тут світляків та бабок — я нічим не зможу вам допомогти.
— Я думаю, — жінка хрипло вдихнула, — ви дуже постараєтесь, містере Сальваторе.
Так, він постарається, постарається — тітонько-кит, заберіть нас із собою!.. Тут так неприємно і страшно, заберіть…
Але тато чогось противився. Він раптом немов осатанів:
— Допомогти вам угробити світ?! — він ледь не викрикнув. — Вам мало того, що ви вже зробили? Невже ви всі не розумієте, до чого це призведе?.. Якщо ви не вгамуєтесь… Якщо ви всі врешті не вгамуєтесь! Ми вже не знаємо, як це спинити, а ви продовжуєте гатити по цьому саркофагу — заради чого?
І раптом сталося неочікуване — тітонька-кит подивилась на Кендру. Тато замовк, а вона подивилась на Кендру, і в наступну хвилю запросто так присіла коло Кендри, підігнувши одне коліно. І тихо, хрипко мовила:
— Тебе звати Кендра, так?
І всміхнулась до неї, до Кендри! Який у неї був симпатичний усміх — розкосі очі мружились своїми випуклими складочками, густе ластовиння аж іскрилось, а сріблясті пасма мило кудлались на чолі… Кольору очей так і не розібрати, лиш те примарне блимання — червоне, синє, жовтувате…