— Кендра Сальваторе, — офіційно прорекла Кендра (як учив тато казати всім тут).
І продовжила зачаровано зиркати на сивоволосу…
— Ні, не смі… —раптом почав тато, але осікся.
Жінка-кит зробила неуважний рук рукою (тонкою рукою, тонкий і картинний рух), і один із жуків став коло тата так, що Кендрі не стало видно його лиця. Лише рука так і стискала її зап’ястя і дрібно посмикувала пальцями, але тато мовчав.
— А мене звати Юля Кальонова, давай знайомитись!..
Поруч пролунав чийсь приглушений смішок — здається, отого смаглявого здорованя в мундирі, але Кендра на нього навіть не звернула уваги… Вона зачаровано втупилась у простягнуту до неї тонку руку. Руку з помаранчевим намистом.
— Твій тато працює тут, так? — спитала неймовірна жінка, так красиво всміхаючись.
Тато мовчав, і Кендра мусила відповісти сама.
Але зробила вона те не без задоволення:
— Мій тато тут головний!
І, затамувавши подих, торкнулась тонкої руки.
Намисто на дотик було неймовірне, як і сама та жінка — воно було м’якеньким і трошки слизьким. І дивно, але приємно холодило руку.
— Я знаю, — кивнула жінка, всміхаючись. — Уявляєш, я теж головна, але не тут.
— А де? — вивела Кендра, пальчиком усе мацаючи намисто.
Тут жінка легенько (тонко!) вивільнила правицю і показала нею вгору — туди, де в вечірньому небі неясними сполохами жеврів немислимий бій.
- І у мене навіть є свій корабель, — додала жінка.
— Оцей? — спиталась Кендра, тицьнувши на найближчого «кажана» з розчепіреним волом.
— О ні, набагато більший!
Жінка-кит сухо розсміялась.
— Хочеш, покажу?
— А можна? — Кендра здивовано вирячилась.
— Чому ні? — одізвалась жінка. — Тобі цікаво?
— Так! — вражено видихнула Кендра.
— То полетіли!
Жінка зраділа, зраділа, що Кендрі цікаво!..
Але ж їй і справді цікаво.
— Знаєш, мій корабель такий великий, що інколи мені буває там сумно самій.
Жінка зітхнула, і Кендра аж злякалась — невже вона, Кендра, зробила щось не так?..
— Чому? — боязко спитала вона.
— Ну, знаєш, — жінка ще сумно зітхнула, — колись у мене була така ж симпатична малеча, як ти…
Вона раптом грайливо торкнулась Кендриного носика.
Вона не сердилась на Кендру, не сердилась!..
- І мені ніколи не бувало сумно.
— Ваша дитина?
— Так.
— Дівчинка чи хлопчик?
Кендрі стало дуже цікаво — а може, вона навіть потоваришує з ним чи з нею?..
— Я не знаю, — розвела руками жінка.
І всміхнулась.
— Як так може бути? — здивувалась Кендра.
— А отак, — так само лагідно (і красиво!) всміхнулась сивоволоса жінка.
— А де вони… — Кендра затнулась, — вона зараз?..
— Дуже далеко, — мовила жінка. — Зі своїм татом.
— Це там… — Кендра озирнулась на «жука», що стояв коло тата, — де ви… всі живете?
— О, набагато далі, — жінка знов сухо засміялась.
— А от у мене немає мами, — випалила Кендра, як завше, навіть трохи хвалькувато. — Є тільки тато. Я народилась у біокомплексі — так це називається.
Вона наголосила, піднявши пальчик.
Ну, а чого — татко мовчить, то чого б і не розказати цій дивовижній жінці? Вона ж розказала їй про свою дитину…
— Я знаю, — кивнула жінка.
ЗНАЄ?..
Що за дивовижна жінка!..
- І знаєш що?.. — сивоволоса жінка примружилась своїми дивовижними розкосими очима. — Мені чогось здається, що ми з тобою могли б потоваришувати… Як ти думаєш?