Так, так, так, о ТАК! — думала Кендра.
Але сказала лише соромливе:
— Можливо…
— Ні, справді! Не хотіла б ти, наприклад, трошки пожити у мене на кораблі? Я б тобі там усе показала, і ми б класно розважились, а тоді… — жінка довершила також немовби трошки соромливо, — можливо б, ти захотіла… лишитись іще?
Кендра була сама не своя від щастя!..
Але тато чогось досі мовчав.
Кендра стисла його тремтливу руку і зиркнула вгору — але кремезний «жук» закривав від неї татове лице.
І Кендра несміливо мовила:
— Якщо тато не буде проти…
— Ну звичайно! — кивнула жінка і вперше за всю цю розмову знов зиркнула на тата. Зиркнула косо, і її усмішка на якусь невловиму хвилю знов стала ТІЄЮ — що мала б бути усмішкою, проте не була на неї схожа.
— Звичайно, ми ж полетимо туди всі втрьох — ти, я і тато.
Тато, я і…
І раптом Кендру мов обпекло неймовірною, неможливою, якоюсь болючою, і солодкою, і прекрасною думкою… Вона була неусвідомлена, ця думка, на самій межі між сном та явою, але їй раптом відчулось, подумалось, приверзлося — а якщо ця неймовірна жінка стане її… мамою?
У Кендри перехопило дух від цієї фантастичної думки.
Ні, насправді Кендра дуже любила тата і дійсно при нагоді хизувалася іншим дітям, що народилася в біокомплексі, а не так, як більшість із них, проте інколи… Не те щоб їй не вистачало тата, але інколи на якійсь межі свідомості у неї виникала думка, їй просто ставало трошки цікаво — а що якби у неї, Кендри, була… мама?
А що якби у її мами було АБСОЛЮТНО сиве волосся? І така красива постава. І розкосі оченята, і кумедні складочки понад віями, і розсип ластовиння, і тонкі руки, і хриплий голос — що якби все це було у її мами? І що якби її мами боялись геть усі бридкі «жуки» галактики, і вона б працювала на велетенському космічному зорельоті, і була б там головною? Що якби її мама була «китом-убивцею»?
— Тобі подобається це намисто? — спитала кит-убивця.
Кендра закивала головою, так і занурена у свої неможливі, нереальні думки.
— Це чарівне намисто, воно допомагає мені дихати.
Що аби у мами було чарівне намисто і воно допомагало їй дихати?
— Хочеш приміряти?
Кендра закивала головою.
— Давай я допоможу надіти…
«— А що це у вас за чудове намисто, маленька міс Сальваторе?
— А це мамине!»
Слизькі бусини обвили її горло.
«— Твоя мама працює тут, так?
— Так, вона — «кит-убивця»!»
Слизькі бусини так сильно стиснули її горло, що аж стало трохи боляче.
«— Боляче, мамо…
— Тихіше, донечко, тихіше… мовчи. Мама з тобою, нічого не бійся, мама поруч».
Дихати було більше нічим, але ж бусини чарівні, і вони допоможуть їй. Так само, як мамі. Бо це ж МАМИНІ бусини.
«— Ви знаєте, хто моя мама?
— Так, її називають…»
— Благаю вас, прошу, Господи, я зроблю все, що ви скажете, Господи, я розіб’ю цей клятий саркофаг для вас, лише не треба, о Господи, не треба, прошу, не треба, прошу, припиніть, я зроблю все, все, все, що ви скажете!!! Всее! О Господи, все, лише припиніть!!
От бусини й допомогли.
Як і мало бути.
Мамі ж допомагають, значить, мають допомагати й дочці.
І знову можна вдихати…
І видихати.
Але чого тато плаче?
І йде такий понурий, га?
Чого він не візьме Кендру за другу руку? За одну руку хай би… мама? А за іншу він…
Він просто не розуміє, от що! Він просто думає, що тепер Кендра любитиме його менше, але ж це не так! Все буде так само, а коли він зрозуміє, зрозуміє, яка прекрасна жінка оця Юля, і що Кендра завжди хотіла таку маму…