— Дозволите ввести вам дефендер? — широко всміхнувся парубок. — Аби нічого не завадило сну… Тут все нормально, можете просканувати.
Олю аж понукало сказати: «Там не все нормально, дурню, там в ін’єкторі Я, і в тобі, і в усіх навкруг в радіусі кварталу… Хех!». Вона ледь не розсміялась, але натомість просто кивнула і підняла светр та майку. Хлопець торкнувся їй між хребців і поміг надягти маску, як вона вклалась.
— А оце…
Він взяв з панелі приладів «Глок» — такий простенький, для самозахисту.
— …Аби ви не махлювали, окей? А то встрелю вам в око!
Таймер в кутку Олиного погляду показував, що до втрати контролю над атакою хвилин двадцять, треба поспішити…
Хлопчина розсміявся своєму жарту і всівся за контрольну панель, розвернув над нею два широкоформатних екрани.
— Ваша подруга вже в дрімі… — прокоментував він. — Поспішіть за нею, нумо! — знов гигикнув він.
— Ти дурень, — глухо мовила Оля через кисневу маску.
— Що? — відхилився парубок від панелі і знов підняв з неї лазерний пістолет.
Оля мляво вказала йому на центр кімнатки.
Той, широко вирячивши очі, повільно став, куди вона сказала, і приставив дуло лазерного пістолета до своєї скроні. І натиснув кнопку зняття з запобіжника.
— Не треба, чуєте… — пролопотів він. — Не треба, повірте, я тут… тут ні при чому. Вона попросила, я простий адміністратор нічного клубу, послухайте, будь ласка, що я міг зробити? Ви знаєте, хто вона — хто її…
Оля приклала пальчик до труби маски, і хлопчина замовк на півслові.
Після цього вона відкинула голову і заплющила очі.
Спочатку вона відчула холод. Нестерпний холод, що пробирав до кісток. Холод і більш нічого, а потім віддалений свист, свист та завивання. Потім їй почало обпікати лице і руки, шию. Потім вона розплющила очі і побачила сніг. Сніг і лід — її повіки заледеніли. Вона стояла колінами в снігу, а навкруг неї моталась сніговиця. Її руки заніміли — вони були зв’язані за спиною чимось холодним і колючим, гострим — воно вже розрізало їй зап’ястя до крові.
Вона дихнула паром і прокашлялась, а тоді підняла погляд. Перед нею стояли четверо людей у якихось стилізованих під військові скафандрах — один зелений, другий жовтий, синій і рожевий. У всіх у руках була певна вигадана ретрофутуристична зброя — якась зубчата центрифуга у синього, щось схоже на арбалет у жовтого, якийсь величезний ятаган у зеленого і лише у рожевого — лазерний «Глок», такий простенький — для самозахисту.
Рожевого вона знала — це була Мар’ям.
Та врешті — усіх вона тут знала з її параметричного образу; оце вони, її головорізи — синій мав мережевий нік «Череп», вісім убивств у дрімах, широкоплечий і коренастий темношкірий хлопчина, жовта «Яла» — довгонога мулатка, п’ять убивств, «Джейн» — руда і гостропика психопатка, дванадцять убивств…
— Ми вже тебе зачекались, — протріщала Мар’ям. — Думали, ти злилась. Але ти ще тупіша, ніж я думала…
Триклятий тріскучий сміх!
— Сьогодні буде не двобій, як ти, мабуть, уже зрозуміла…
Мар’ям підійшла до Олі, присіла перед нею, взяла її за підборіддя і різко смикнула — зазирнула їй в очі.
— … Сьогодні буде полювання. На тебе.
Вона противно хихикнула.
— Але полювати буду не я, а мої друзі. Я тебе лише вб’ю, коли вони тебе зловлять, — вона обернулась до трійки. — Це буде моє посвячення в клуб.
Синій хихикнув.
— Твої штучки тут не діють… — басовито мовив він і крутнув головою, — це все НАША територія.
— Мисливські угіддя, — мелодійно засміялась жовта.
Оля простежила за їхніми поглядами — навкруг розкидалось давно зруйноване, покинуте, засипане снігом місто. Над зчорнілими остовами хмарочосів стелились низькі свинцеві небеса, крізь які ледь-ледь пробивалося тьмяне світло. І скрізь вила хурделиця — вона вже встелила вічними снігами нижні яруси міста, і тепер лише найвищі будівлі виглядали з тих немислимих заметів.
Пейзаж був знайомий Олі — арени для кібер-полювання не відрізнялись різноманітністю, оця, наприклад, — реконструкція якогось розбомбленого російського мегаполісу на колоніальній планеті, в снігах ядерної зими…
— Але ми навіть дамо тобі фору! — пробасив синій. — Півгодини! Можеш тікати, куди тобі заманеться…
— Череп! — скрикнула жовта. — Півгодини?
— Нехай, — поблажливо засміявся той і скинув на плече свою смертоносну центрифугу.