— Та стуліть пельки! СТУЛІТЬПЕЛЬКИААА!!..
Вона психонула врешті. Невміло схопивши із сейфа свій АКС, полоснула в тьму безглуздою чергою. Зацокали гільзи по згнилій підлозі… Три чи чотири. Максим насварить.
— Ох…
Поставила автомат під уламками столу і зігнулась над сумкою. Достала термос, і давай дудлити важкими ковтками — набрала води ще зранку в копанці. Так… думати!
Сталась ця пригода отак. Полазила трохи по вуличці, крутнулась по дворищах… В одній хатці обібрала старечу скриню — найшла пару ситцевих хусток та рулон матерії. Згодиться. Вгледіла зчорнілого журавлика і копанку під ним. Відра не було, то вона прилаштувала вірьовку спеціальним вузлом, як ото вчив Максим, до термоса і спустила вниз на журавлі. Набрала води в копанці. Вийшла знов на вулицю, тоді глядь — плакучі верби під клубом. Увійшла в їхню прохолоду, сіла на оброслу мохом лавку, віддихалась. Пекучий серпень, душний сього року. Сього божевільного року. Підійшла ближче, а там на клубі замок збитий і двері зіяють.
От чого вона вперлась — книжок подивитись. Побачила табличку «Бібліотека».
— Начиталась? — пирхнула про себе Оля.
Начиталась, змій його матері!
Вона й не дійшла до тої бібліотеки. Пройшла затхлим приміщенням клубу, звернула в комірчину — там двері також зіяли, і відти світ лився, м’яко, по-серпневому. Зліва був підйом, так як на сцену — вона побачила рядок сидінь за шторою. Там уже був напівморок, ще більш затхло, прохолодно. Чого вона не перевірила?
Побоялась.
Та хоч би двері чим підперла?
Не було там дверей, от що.
Тікати треба було відси, тікати чимдуж! Хіба не ясно тепер, що вони там спали?
— Та думала ж, вікно, а воно он що…
Оля знов почала розмовляти сама з собою вголос. У неї з дитинства була така звичка, а тепер, за ці місяці, ще й вкорінялась. Дужче й дужче.
Вікно виявилось заґратованим. І вона помітила це, лиш коли почула кроки в коридорі, ледь чутне шаркання підошов. Боязко визирнула туди і вгледіла. На неї зі сцени сунув цілий виводок. Мерці човгали по підлозі або невисоко підлітали над нею.
Оля, зойкнувши, кинулась назад і засіла під вікном, вперши в плече розкладний приклад. Ну тепер все, тепер все. Як ввірвуться, стрілятиму — думала вона, — стрілятиму, поки не вхоплять, не розірвуть!.. Що там ти настріляєш, дурепо… Ох…
Вони спинились у проході — світло спинило їх. Одну обпекло, аж потяглась цівка диму. Упириця злісно засичала, оголивши ікла. Тоді зиркнула на Олю. Її очі зблиснули мутним смарагдовим у тьмі коридору, а погляд був звірячий, скажений. Спраглий. Вона дивилась і дивилась. Середнього зросту кирпата дівка, років двадцяти, худенька, смертельно бліда. Темно-русе волосся густе, закудлане, губи в засохлій крові. Темні плями під смарагдовими вогниками очей. Одіж брудна і затягана, як і у всіх їх — якийсь рожевий реглан, потерті джинси… З-за плеча дівчини визирав хлопчина — такий самий упир, тільки що чорнявий. А взагалі їх було більше — вони совались там у пітьмі коридору.
Наступні кілька годин Оля намагалася зірвати ґрати на вікні — безуспішно. Хотіла навіть підтягти до вікна важезний сейф, але лише спромоглась повалити його набік. Потім вона, ото так психонувши, вибила скло прикладом автомата. На біса? Лише порізалась ненароком. Ще більше ЇХ розлютивши.
Тепер серпневе сонце неспішно хилилось до вистиглих нив уздовж Роменської траси, а його проміння повзло по прапору УРСР на стіні комірчини. Все ближче до Кобзаря, все далі од дверей.
Русява упириця ступила крок у комірчину. Туди, де лягла вже тінь, і… лукаво всміхнулась до Олі. Її довгі ікла тьмяно зблиснули.
— Олю! О-олюуу!.. — долинуло раптом з вулиці.
— Макс… — стрепенулась вона. — Максиме-е!
Він знайшов її, знайшов! Вона знала, що він прийде!
— Максиме, я тут! Я застрягла!
Його голос долинав ще звідкись здалеку. Оля озирнулась і вгледіла страшне. Коло стіни вже залягала вечірня тінь, і ота русява упириця наближалась до неї, притиснувшись до стіни, ступаючи по тій тіні. Олю аж наче обдало холодом.
— Максиме, скоріш!..
Чорнявий упир зробив крок у комірчину. За ним совались тіні. А русява упирка знов зиркнула на Олю і лукаво всміхнулась, оголивши ікла.
— Олю!
— Максиме, я тут! Я тут!..
Русява упириця спрагло застогнала.
— Матінко…
І тут несподівано інтерфейс замерехтів червоним, вивівши перед Олиним поглядом екстрене повідомлення:
ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК!
Сержант Елізабет Уотс потребує консультації криптографа;