Аби трохи остудити свій праведний гнів, отець Ігнатіус виглянув з вікна. Задер голову, підставив розпашіле обличчя прохолодному вітру, і тієї ж миті здоровенна крапля зірвалася з краю черепиці і впала йому на ніс. Холодна ляпанина скінчилася, а сум’яття в душі отця Ігнатіуса, навпаки, наростало.
— Гм... — наморщив лоба священик. Якби у костелі була хоч якась вартісна старовинна ікона чи скульптура, то, без сумніву, можна було б сказати, що новопризначений вікарій... ну, скажімо... агент кардинала Соркоццо, присланий вивезти ту старовину до Ватикану. Тоді кошти на реставрацію костелу можна було б розцінювати як плату єпископу Кармеллі за мовчазну згоду.
Але нічого такого древнього та вартісного, окрім так до пуття і не відреставрованих облізлих стін, у костелі немає. Мусульманський амвон середини XVII століття кардиналу Соркоццо точно ні до чого... У чому ж тоді справа? За що є платнею ця щедра кардинальська пожертва?
Хай там як, а він, отець Ігнатіус, рано чи пізно про все дізнається. Ніхто не може отак просто перекреслити його багаторічну працю! Бог втрутиться — і все стане на місце. Він буде головою, а не хвостом, як і обіцяно йому Господом. Відданий Богу служитель, що називає речі своїми іменами та не боїться викрити навіть вище духовенство, не буде посоромлений!
Сон не йшов, тож отець Ігнатіус, одягнувшись, перейшов галереєю та спустився до холодної кам’яниці костелу. Тут пригадувалося все до найменших дрібниць: якими зусиллями йому доводилося піднімати цей храм після пожежі, працювати над відбудовою, коли коштів не вистачало ні на що...
Його обурювало і те, що розпорядником щедрої ватиканської пожертви був призначений цей зайда, а не він, місцевий служитель із досвідом, що знав кожен закапелок костелу! Значить, йому не довіряють. Ба навіть більше, його зневажають, намагаються підірвати авторитет серед парафіян! Чи не це доказ його тривожних здогадів?!
Але найбільше дратував той факт, що єпископ Кармеллі залишався таким спокійним і усім задоволеним.
Звичайно... Хіба не Антоніо Кармеллі має з усього цього найбільше зиску?
Помолившись на розарії та попросивши просвітлення, отець Ігнатіус повернувся до свого помешкання. Однак думки, одна за одну химерніші, хробаком точили його мозок.
Може, той молодий вікарій, родич кардинала Соркоццо, накоїв якихось неподобств і його треба сховати до часу у провінційній дієцезії? Чи ще гірше: молодий священик — байстрюк кардинала, існування якого його преосвященство намагається приховати у такий простий і невибагливий спосіб.
Хай там як, треба запастися терпінням та не спускати з цього вистрибка очей. Рано чи пізно правда вийде назовні. От тоді вже він, отець Ігнатіус, зробить усе, аби вона стала відома аж до Риму!
Розділ III
Віднайдені клейноди
1945 р.
Україна, Фастів.
Відділ контррозвідки СМЕРШ 5-ї ударної армії
озвольте, товаришу полковник?
— Заходьте, Люблінський, заходьте. Ну, що там у Вас?
Ад’ютант полковника Карпенка, старший лейтенант Люблінський простягнув віддрукований аркуш.
— Все, як Ви наказували. Ось повний перелік... «Дивно це якось... служити під начальством свого майбутнього тестя, — міркував він, спостерігаючи, як полковник Карпенко переглядає складений ним документ і чухає потилицю. — Швидше б уже одружитися із Наталею та й до Кам’янця-Подільського...».
— Дурня! — полковник Карпенко відсунув подалі аркуш. В його голосі вчувалося роздратування, яке він намагався стримати. — Ми контррозвідка чи історико-краєзнавче товариство? Ви як, товаришу старший лейтенанте, вважаєте?
— Так точно! Контррозвідка, товаришу полковнику! — відчеканив Люблінський.
Карпенко потягнув за тісний комірець сорочки і витер картатою хустинкою спітніле обличчя.
— Спека яка! Червень тільки розпочався, а припікає, ніби в жнива... Ех, на ставок би зараз та порибалити... Ну а раз ми контррозвідка, Антоне, то нехай викличуть науковців і розберуться без нас! Тут не знаєш, що завтра буде, а Ви мені якісь дурниці підсовуєте.
— Все ж я гадаю, Вам, товаришу полковнику, треба самому все побачити, — серйозно проказав Люблінський. — А то припишуть нам якусь «політику»... Та й наказ у нас: про подібні знахідки одразу доповідати в Москву, — Антон багатозначно вказав пальцем на стелю. — Але мені цікаво стало, відверто кажучи... Я, знаєте, до війни захоплювався такими речами, все-таки історичний факультет закінчував.
— Ну, якщо Вам цікаво, товаришу старший лейтенанте, то й займіться цими, як Ви їх там називаєте... арго... арто... тьху!
— Артефактами, товаришу полковнику.
— Ну-ну. Ними самими. Ваше діло молоде. Та й бачу, розумієтеся Ви на цьому. Огляньте всі ящики, звірте з описом ще раз і надішліть у Кам’янець-Подільський. У них же там до війни був краєзнавчий музей чи то архів... Не все ж розбомбили, здається. От нехай їхня професура, якщо залишилася, і розбирається, що до чого... А ми... знайшли, передали і все. От якби там дійсно щось путнє було: списки завербованих агентів, солярка або м’ясні консерви... А то... Словом, ідіть, розбирайтеся самі зі своїм попівським причандаллям!
Люблінський пом’явся.
— Ну, у Вас ще щось?
— Ні, товаришу полковнику. То я одразу на склад, все підготую... Чи як?
— У будь-якому разі, по цій справі до мене — тільки за підписом. Я, знаєте, далекий від ваших археологій і «атрофактів», — байдуже відмахнувся полковник Карпенко.
— Артефактів, — знову поправив Люблінський.
— Та мені все одно. Зробіть усе, що потрібно. У нас тут не «Аненербе», щоб вивчати всіляку трахомудію.
Старший лейтенант Люблінський козирнув. Сперечатися не став, хоч на обличчі і майнула тінь розчарування. Пояснювати полковнику Карпенку, що то не просто церковне начиння, марна й невдячна справа. Та йому і справді тепер не до того. Для Люблінського не було секретом, що останнім часом полковник Карпенко постійно «на нервах». Якось воно простіше, зрозуміліше було під час війни, а тепер майбутнє видавалося геть невизначеним. Після перемоги розформування армії та більшості військових частин неминуче, і безприв’язних полковників радянськими просторами можна буде табунами ганяти. До того ж Люблінський відчував, що так просто все це не закінчиться. Почнеться дроблення та перетягування ковдри для усіх, хто має за що тягнути. Вже почалося!
Карпенко, звісно, мав непогані зв’язки у Москві, це допомагало йому вистояти у зовсім темні часи перед війною, тож плекав надію, що його точно не кинуть скніти на якомусь провінційному режимному об’єкті. Служба в НКДБ — це куди солідніше для його віку та заслуг.
А от Люблінський поки що все те марнославство не встиг всотати в себе. Можливо, з часом воно проявить себе і у ньому, та поки мав єдину просту мрію — одружитися з Наталею і забратися кудись подалі від впливового тестя.
Зовсім потаємною мрією було повернутися до науки, але це бажання у ситуації, що складалася, видавалося геть-абсолютно нереальним. Навіть зараз, коли йому вдалося знайти ці дивовижні артефакти, його майбутній тесть не розумів, що поміж ретельно розфасованих по дерев’яних ящиках книг та музейних експонатів, які фріци ще у 42-му приготували на вивіз, ця знахідка може виявитися справжнім скарбом!
Та ні, все він добре розуміє. Інакше перелік не надсилався б самому Сталіну в Кремль. «Товариш Васильєв» — традиційний псевдонім, яким користувалися при листуванні з Москвою лише у випадках, коли вдалося отримати вкрай цінну інформацію. Тож не слід недооцінювати полковника Карпенка. Якби не розумів, то не вимагав би від нього, Люблінського, такого детального опису знайдених раритетів. Просто хоче те зсунути зі своєї голови чимшвидше, ото й усе.
Трохи розчарованим Антон Люблінський повернувся у свій захаращений кабінет, причинив двері. Важкі дерев’яні ящики, котрі за його розпорядженням занесли до кабінету, як і раніше, лежали на підлозі.