— Ідіть, справді, прогуляйтеся... Такий приємний вечір сьогодні! — знову проказала мати Наталі. А та ніби чекала, — випурхнула з кухні зі смиренним обличчям й бісиками в очах.
Антон зніяковіло посміхнувся, але у відповідь майбутній тесть лишень поблажливо поплескав його по плечу.
— А справді, чому б вам із Наталею не прогулятися? Поки молодий, маєш знаходити час і для служби, і для нареченої!
Та хіба ж він проти? Ці безкінечні розмови у товаристві майбутнього тестя про службу, про перспективи, про те, де було б краще їм із Наталею оселитися після весілля... Кам’янець, Львів, Тернопіль... Авторитет тестя наразі відкривав для нього гарні перспективи. А він жадав тільки одного, і зараз це затьмарювало усе інше. Він жадав її!
Та не можна! Треба трохи зачекати. Зовсім трохи, до весілля. Бо донька начальника відділу контррозвідки «СМЕРШ» — це не якась тобі дівиця з фастівського клубу залізничників!
Вони з Наталею і так майже перейшли межу. Тож до весілля — ні-ні! Антон знав: він розпалив, заінтригував її! Відхилив завісу того, що й вона так прагнула пізнати, у що хотіла зануритися, подібно до нього, — у близькість. Справжню, дорослу, пристрасну. Ту, якою він поманив її кілька місяців тому, коли Наталиних батьків не було вдома.
Було водночас нестерпно жадано і страшно. Відчуття небезпеки хапало за горло, змушувало кров шугати у голову, пульсувати у скронях...
Антон тоді поцілував її у вуста, далі торкнувся шиї, спустився нижче, до грудей і, незважаючи на її, Наталині, слабкі протести, почав пестити через тонку тканину ліфчика пружні груди.
— Чому ти мене соромишся, Наталю? Я тобі майже чоловік! Нам слід потроху привчатися одне до одного.
— Я... я не соромлюся... — здавлено відповіла вона. — Хоча ні, не так! Мені то незвично, непросто... Але то не сором. Щось мене стримує, наче підсвідомо змушує зупиняти тебе, коли ти заходиш надто далеко.
— Я, — прошепотів Люблінський, — не зайду! Не бійся! Ти станеш моєю, як годиться, у першу шлюбну ніч. Але зараз я хочу пестити тебе, цілувати, торкатися твого тіла у тих місцях, які скоро стануть цілковито моїми.
— Ненормальний! — захихотіла Наталя, коли він подихом почав лоскотати її груди, а далі, задерши поділ сукенки, пройшовся пальцями вздовж стегон, наче вимальовуючи вісімки навколо трикутника її гарненьких трофейних німецьких трусиків.
Антон не зупинявся. Переводив вуста від її уст до грудей і назад, наче відволікав Наталину увагу від того, що намагався зробити нижче, під шовковим подолком її сукенки.
Наталя скрикнула, зітхнула, застогнала від тих доторків, а він пестив її, знемагаючи від бажання більшого. Може, усе б і скінчилося його угамуванням, хто знає? Хто при здоровому розумі здатен зупинитися, опанувати себе у такі миті?
Ніхто! Якби не зрадницький скрип ключа у замковій щілині. Дружина полковника Карпенка, Ірина, повернулася так невчасно! Чи навпаки, вчасно. Навіть дуже!
Наталя підскочила, як вжалена, швидко поправила сукенку, волосся, кинулася до рукомийника, тремтячими руками ввімкнула воду і кинулася терти ганчіркою тарілки, одночасно намагаючись опанувати розбурхану Антоном у ній пристрасть.
Йому ж поправляти було нічого. Він залишався ідеально випрасуваним, випуцуваним, як нова копійка. Вхопив якусь газету, прикрився нею, мовби читав, поки Наталя поралася з тими клятими тарілками.
«Чо-о-о-о-орт!» — кричало тоді все його нутро. «Чо-о-о-о-орт!» — наче відлунювало у відповідь роздражнене пестощами тіло Наталі.
Але сьогодні, опинившись наодинці на сходах, Наталя ухопила його за руку і потягнула вниз, до виходу. Він послідував за нею покірно, бо передчував: її нетерплячість стане йому нагородою.
— Батько хоче, аби ми таки оселилися у Львові, — прошепотіла вона йому десь поряд із вухом, коли вони опинилися надворі. — Він сказав, там багато порожніх будинків, розкішних, як палаци. З повним умеблюванням, із усім необхідним... Батько сказав, що допоможе тобі зі службою...
— Я не хочу до Львова, — відказав Антон. — Ті будинки принесуть нам нещастя. Їхні господарі гниють у безіменних могилах або скніють десь у таборах. Не можна будувати своє щастя на такому!
— Але я хочу! — безапеляційно проказала Наталя. — Ті люди — вороги народу! Зрадники! — знову прошепотіла вона. — Ти ж знаєш це краще за мене! Як ти можеш вірити у такі дурниці? Вони всі бандерівці! Націоналісти! Жиди і поляки! Вони ненавиділи радянську владу! Чому ти такий дурненький? Антоне, Львів — чудове, вишукане місто!
— Тобто, — перебив він її, — Львів — вишукане місто, а його мешканці — вороги та націоналісти...
Люблінський обхопив її тонку талію і повів у густі сутінки, під липову крону.
— Ти дурненький! — знову прошепотіла Наталя, шукаючи вустами його щоку. — Чого ти хочеш? Чому тобі не подобається план мого батька?
— Бо я хочу жити в Кам’янці! — проказав Антон, притягуючи її до себе міцніше. — В Кам’янці, а не у Львові.
— Там розруха! — відрізала вона. — Тато якось обмовився, що наша авіація побомбила там усе, що можна було, німці такого не наробили! І що я буду там робити, у тому понівеченому, поруйнованому місті?
— Жити зі мною, кохатися зі мною, народжувати мені дітей... — поблажливо відповів Антон.
— Кажуть, там жидів багато...
— Їх розстріляли німці. Львів, до речі, був більше жидівський, — відповів Люблінський. Ці вмовляння починали його вже потроху втомлювати. — Та й у євреїв є чому повчитися, поміж нами кажучи, — додав він. — А ти хочеш чогось іншого, Наталю? Чого?
— Взагалі чи саме зараз? У цю мить? — пошепки поцікавилася Наталя і змовницьки глянула на нього.
— Взагалі, — було промовив Люблінський, але солодкий запах її тіла і здогад, що Наталя зовсім не про те веде мову, змусили його відступити. — Ні, не взагалі. Зараз, у цю мить!
— У цю мить, — прошепотіла Наталя, — я хочу до тебе! У нас є трохи часу!
— Ні, ні, Наталю! — почав було Антон і аж сам собі подивувався. А чому, власне, ні? Його будинок поряд, у них і справді є трохи часу... Батьки Наталі впевнені: вони вийшли прогулятися, подихати свіжим повітрям. — Ходімо, — впевнено проказав Люблінський. — Я телепень, а ти маєш рацію, розумнице.
Притиснув її до себе, відчув, як тремтить в обіймах її тіло. Тремтить від бажання, тремтить від передчуття.
Безкінечні сходи, сходи... Тремтячою рукою ледве втиснув ключ у замок, відімкнув двері.
— Тихо, Антоне, не вмикай світло! — прошепотіла Наталя вкрадливо. — Ми ж на прогулянці, чи не так? Батьки можуть помітити світло у твоїй квартирі.
О, звісно, так! Підхопив її на руки і поніс у кімнату, до старого хиткого ліжка.
— Я не буду заходити занадто далеко, — прошепотів, вкладаючи її горілиць. Хочу тебе страшенно. Але не заходитиму далеко! — повторював, наче закляття.
Наталя допомогла стягнути із себе сукню. Лежала на ліжку, на тлі білого простирадла, у примарному нічному світлі, спостерігаючи, як він роздягається. Ні, дражниться, бо роздягнувся лише до поясу.
Зімкнула ноги і слухняно дала стягнути з себе білизну. Люблінський став навколішки, почав виціловувати її груди, залишаючи вологий слід на шкірі. Подався нижче, нижче, поки не спустився до межі.
Наталя відчула, як помутніла її свідомість. Вона звилася, наче змія у руках Люблінського. Але його пестощі тільки починалися.
— Я тебе хочу! Тут! Зроби ж це нарешті! — прохрипіла Наталя. Але Люблінський лише похитав головою.
Завмирала, міцно обхопивши його собою, відповідала пристрасно на поцілунки, тулилася до його тіла. Люблінський був задоволений собою.
Минуло з півгодини, поки вони прийшли до тями.
— Тобі час! — скомандував Антон.
— Чого це ти мене гониш? — поцікавилася Наталя, хихикаючи. Його тон, їхнє заборонене єднання мало її бентежило. Вона була переконана: Люблінський ніколи не зрадить і не покине її. Вона — донька полковника Карпенка, тож він має пам’ятати це.
— Що я казатиму твоїм?
— Що ми кохалися, — відповіла вона. — Ну, майже... Не думала, що можна так... не по-справжньому. І що буде так хороше.