Місцеві співробітники виказують до мене вдавану повагу. Але я чую, як вони шепочуться за моєю спиною, бачу, як шпигують, як риються у тих документах, які я виношу нагору для більш ретельного вивчення і залишаю на столі у відведеній мені кімнаті.
Їхня поведінка зрозуміла. Вони тут працювали від самого початку і не бажають бачити чужинку, що копається в наслідках давно минулої скандальної події. Але я мовчки продовжую робити свою справу. Тим паче, що окрім виконання цих прямих обов’язків мене насправді цікавить ще дещо... Залишити напризволяще таємницю, яка коштувала мені наукової кар’єри та можливість розкриття якої так раптово випала мені, я вже не можу. Можливо, вцілів ще якийсь слід, можливо, я виявлю щось ще!
Поки мені доручено тут працювати, я можу не таїтися. Адже ніхто не знає, що саме я шукаю насправді...
— Як йдуть справи? Мабуть, замерзли?
Двері відчиняються, і звідкись згори на мене ллється сліпучий потік світла.
— Так... Мабуть, наступного разу доведеться взяти обігрівач, — відповідаю я без тіні інтересу до моєї неочікуваної відвідувачки. — Батареї зовсім не гріють.
Вона — співробітниця архіву, годиться мені у матері.
— З того, що я бачу, документи і до пожежі зберігалися не в ідеальному стані, — досить різко кажу я. Що це зі мною? Чому я так агресивно сприймаю цю жінку? Не вона ж крайня в давнішній історії з пожежею і вже точно не крайня в тому, що безцінні архіви зберігалися, як доведеться! — Вибачте, — намагаюся знівелювати виникле напруження. — Коли працюєш в такому похмурому приміщенні, настрій теж стає похмурим.
Але жінка мило посміхається і спускається по кам’яних східцях униз, до мене.
— Розумію... — зітхає. — А я зробила для Вас каву. І пиріжки принесла домашні, — каже вона, і її обличчя розпливається в приязній посмішці. Мені стає соромно.
— Насправді тут непочатий край роботи. Я навряд чи впораюся за місяць, як прописано. Доведеться посидіти в цьому склепі довше, ніж передбачалося, — відповідаю я на її очевидну пропозицію зробити перерву і бачу, як на мить змінюється вираз її обличчя. Розумію, що ця новина навряд чи порадує директорку архіву.
Жінка тут же мило посміхається і співчутливо киває. Ставить на кривоногий стіл філіжанку з кавою і тарілку з пиріжками. Ох!
— Вгадайте-но, хто зараз там, нагорі, розмовляє з нашою директоркою? — запитує вона із таємничим виразом обличчя. — Нізащо не вгадаєте!
Я і не намагаюся відгадувати, але набуваю зацікавленого вигляду. «Напевно, якийсь черговий комівояжер пропонує придбати окуляри чи парфуми», — вирішую я про себе. Кава така гаряча, що обпікає піднебіння. Міцна — як я люблю! Благодатне тепло розливається по тілу. За це варто подякувати, і я вдячно посміхаюся, знову відсьорбуючи кави.
— І хто ж там? Хтось з вищого начальства заявився?
— Священик! Католицький священик!
Пиріжки смачні, з домашнім сиром і кропом. Поєднання солоного і солодкого мені до вподоби з дитинства.
— Священик? А що знадобилося йому в архіві? — цікавлюся я з напханим ротом. — Цікавлять якісь документи?
— Він не зовсім священик, — повідомляє мені співробітниця архіву. — Якщо не помиляюся, він професор із самого Риму, вивчає історію католицької церкви! — піднявши догори вказівний палець, додає моя співрозмовниця. — Розмовляє польською досить добре. Наскільки я зрозуміла, його цікавлять якісь документи з історії місцевої дієцезії. Святий отець бажає зробити копії цих документів, щоб вони зберігалися в курії, — пояснює вона.
Ага... Поки тут все лежало купою сміття, ніхто особливо не цікавився тим, що тут лежить. А тільки-но поповзли чутки, що залишки обгорілого архіву будуть приводитися до ладу, відразу ж намалювався якийсь професор з Риму в попівської мантії!
— Перш ніж зробити копії, непогано б відшукати оригінали, а я поки що нічого з церковних паперів тут не виявила, — відповідаю я, допиваючи каву. — Можливо, їх уже й немає давно. Згоріли під час пожежі... А можливо, їх спродали ще в дев’яностих ось такому професору з Риму... — кажу задумливо, але бачу, як знову напружується співробітниця архіву. — Чим же я можу йому зараз допомогти? Тут чорт ногу зломить!
— Згадка про ворога роду людського не личить жіночим устам, пані! — почулося польською.
Приємний чоловічий голос долинає згори, і я здригаюся від несподіванки. От вже справді — день сюрпризів!
А між тим кам’яними східцями в обрамленні денного світла, що ллється згори, вже спускається довгоногий, наче фламінго, чоловік. Його черевик необачно зачіпає якийсь предмет, і той з гуркотом котиться вниз, просто до моїх ніг.
— Ви сходите, воістину, як Бог на гору Синай! — вигукую я польською, ризикуючи у відповідь отримати ще якусь духовну настанову на кшталт не вживати ім’я Бога всує.
Проте у відповідь чую коротенький стриманий смішок і цілком неочікувану відповідь.
— Швидше, спускаюся до Аїду, як Орфей у пошуках Еврідіки.
Нічого собі...
— Обережніше, тут повно всілякої всячини, святий отче, і погане освітлення до того ж, — додаю, аби пом’якшити першу частину мною сказаного, а поміж тим ніяковію від його відповіді.
На вигляд він мій ровесник. Який з нього святий отець? Ну, можливо, трохи старший... Господи, і це священик? Але прямокутник комірця-колоратки, єдина біла деталь на його темному бездоганному костюмі, доводить, що так воно і є.
— Ну... я залишу вас зі святим отцем, — співробітниця архіву поспішно самоусувається, забираючи мою порожню чашку. Польська, вочевидь, їй незнайома, і вона, не зовсім розуміючи нашу швидку розмову, відчуває себе зайвою...
— Мені сказали, Вас звуть Едіта, — стримано посміхається отець.
Тепер, коли він підійшов ближче, я можу краще розгледіти його добре поголене обличчя, усміхнені очі і чіпкий, проникливий погляд.
— А мені сказали, Ви — професор історії церкви з Риму...
Він ствердно кивнув.
— Так і є, пані. З Григоріанського університету. Але, пробачте, я не представився. Моє ім’я Люк. Отець Люк, — додав поспіхом.
Він простягнув мені руку для привітання. Було дивно тут, в похмурому підвалі архівного сховища, доторкнутися до чогось теплого на дотик.
— Отець Люк! — повторила я. Срібна каблучка на його пальці холодно блиснула лиш на мить, але я встигла помітити переплетену монограму «IHS».
— Орден єзуїтів? — промовила я більше для себе, ніж для нього.
— Так і є.
— А ще ви не італієць і не поляк, — посміхнулася я. Обмін люб’язностями продовжувався, але цей священик, очевидно, не був налаштований на розмову про себе.
— Француз, — відповів він, немов відмахнувшись від можливих подальших запитань з мого боку. — Едіто, мені порекомендували Вас. Сказали, що Ви можете допомогти в моїх пошуках...
Лише зараз, доторкнувшись до теплої долоні священика, я усвідомлюю, як холодно в цьому підземеллі. Розтираю руки.
— Сподіваюся, що так. Але що саме Вас цікавить, святий отче? Тут, як бачите, ще після пожежі все було звалене абияк.
Отець Люк озирається, і я бачу, як спохмурніло його обличчя.
— Та вже бачу... — вимовляє він, немов спантеличившись на мить. Але в наступну хвилину його обличчя набуває колишнього майже безтурботного виразу.
— Просто може виявитися, що Вас цікавлять документи, котрі могли загинути у вогні тринадцять років тому, — пояснюю я.
Його тон теплішає, на устах з’являється посмішка.
— Якщо Ви дозволите, я міг би Вам складати компанію... іноді...
Я знову ніяковію. Ти диви, який сміливий!
— У святого отця так багато вільного часу?
— Не так багато, як хотілося б, — починає він, якось дивно розглядаючи мене. — Але ці пошуки і є моя робота й обов’язок. Власне, тому я й тут... І я з радістю приходив би сюди, до Вас, після ранкової меси.