«Тільки священика мені тут не вистачало!» — така думка була б цілком доречна в моєму випадку, якби священик не був достатньо приємним співрозмовником. І я наважуюсь на легкий флірт.
— Я не проти, святий отче. Приходьте, коли забажаєте. Тільки одягайтеся менш елегантно, — киваю на його бездоганний чорний костюм. — Тут дуже брудно, як бачите. І, виходячи звідси, треба одразу в душ. Волосся, одяг — все потім буде просякнуте вогкістю і запахом гару...
Мій вид — старі джинси, тепла кофта і хутряна камізелька, геть у пилюці і кіптяві, — тому підтвердження, але, здається, несподіваного візитера не лякає змальована мною перспектива забруднитися по самісінькі вуха.
— Звичайно, — киває він. — Тутешні архіви дуже відрізняються від тих, у яких мені доводилося бувати. Але тим воно цікавіше. Чи не так? Який інтерес сидіти в комфортному, добре освітленому приміщенні і за допомогою різних сучасних ґаджетів вивчати старі документи, перегортати пожовклі сторінки книг? Інша справа тут: похмуро, вогко, загадково... Словом, абсолютно підходяща атмосфера.
Отець Люк поволі обвів поглядом простір сховища, та вже за мить наткнувся на густий морок у найближчому кутку.
— Знущаєтеся? — розсміялася я. — Може, атмосфера й підходяща. Але в таких місцях зберігати старовинні документи не можна. А ці пролежали тут...
— Ну, пані Едіто, то о котрій мені можна прийти сюди, скажімо, завтра? — поцікавився отець Люк, не відкладаючи справи у довгий ящик.
— О дев’ятій. Розпочинаю роботу о дев’ятій, — зітхнула я. Дурна винувата посмішка знову з’явилася на моєму обличчі. — Розпочинала б раніше, але о восьмій тут все ще зачинено.
— Тоді до завтра! — посміхнувся і він у відповідь.
— Тоді... до завтра, святий отче! — повторила я луною.
— Чудово! — отець Люк попрямував до східців, цього разу майже обережно.
Я знизила плечима, проводжаючи його поглядом, поки він підіймався кам’яними східцями.
Схоже, тепер мені нудно не буде.
Перспектива проводити архівні пошуки в компанії священика за інших обставин видалася б мені досить оригінальною. І хоч отець Люк в своєму елегантному вбранні аж ніяк не пасував до убогого інтер’єру архівного сховища, я б залюбки погодилася на таке цікавезне й незвичне товариство, хоча й розуміла: він буде відволікати мене від моїх власних пошуків...
А якщо вдасться-таки відшукати? Нащо ж мені, питається, сторонній свідок?
Однак боялася я марно. Наступного дня отець Люк не з’явився. Не з’явився і через три дні... Так минув тиждень, і я, спочатку трохи збентежена тим, що священик може не дотримувати слова, почала поволі забувати про його дивний візит до архівного сховища.
Вчора я натрапила на слід. Знайшла стару обгорілу папку із документами якогось смершівця.
А вночі це сталося знову: привидівся вершник на білому коні, що мчав по засніженому простору. Напівсон-напіввидіння, — я не могла розібрати достеменно. Але цього разу все, що я бачила, було ще реалістичніше, ніж будь-коли.
Я відчувала холод на своєму обличчі, відчувала, як дубіють мої ноги. Так, наче я стою босоніж у сніговому заметі. Чула завивання вовків, змішане із завиванням хурделиці...
Прокинулася в холодному поту і довго не могла ні заснути, ні зігрітися, поки не заварила собі трав’яного чаю з краплиною забутого колишніми постояльцями кампарі. І тут, вкрившись із головою ковдрою і насолоджуючись теплом, яке поступово розливалося по тілу, я раптом зрозуміла, чиє обличчя має вершник, котрого я постійно бачу в моїх снах та видіннях. Обличчя отця Люка! Священика, який приходив нещодавно до мене в архівне сховище...
Вранці, перестрибуючи через калюжі, я бігла на роботу і намагалася пояснити собі химерність мого нічного видіння. До чого тут отець Люк? Певно, підсвідомість зіграла зі мною один зі своїх жартів.
Раз по раз протягом дня я знову подумки поверталася у мій сон, пригадуючи нічне здивування від того, наскільки точно риси обличчя отця Люка співпадають із рисами обличчя вершника із моїх видінь.
У сховищі нарешті відремонтували й ввімкнули опалення, та спускатися до підземелля не хотілося. До того ж дорогою до архіву я зайшла в одну із численних сувенірних крамничок Старого Міста і придбала ароматичну лампу, свічки-таблетки й масло помаранчу.
Похмурий інтер’єр мого «кабінету» раптом став цілком привітним і затишним, а повітря наповнилося теплом і помаранчевим, майже різдвяним духом...
Тим часом погода на вулиці псувалася все більше. Сизі хмари клаптями чіплялися за димарі і дахи Старого Міста. Наче куделя, обмотувалися навколо Золотої Мадонни, що височіла на верхівці мінарету, наштрикувалися на хрест дзвіниці кафедрального костелу, проривалися дірами, крізь які від самого ранку лив сірий дощ.
Робочий день добігав свого завершення, а я все ще переглядала винесені з підвалу вцілілі документи, папки й книги, що стосами лежали переді мною на широкому підвіконні. До кожного з цих документів я мала зробити короткий опис-анотацію, а потім внести у архівний реєстр. Завтра я за це і візьмуся, аби хоч якось відтягнути моє повернення до того похмурого підвалу.
А тим часом на вулиці гримнуло так, що аж скло задрижало.
Кажуть, грім у листопаді — це недобре... і я вірю у такі прикмети. Однак коли зручно сидиш на підвіконні зачиненого вікна, негода за склом видається лише полотном, намальованим рукою знервованого художника.
Як подумаю, що доведеться знову виходити під той крижаний дощ, то бажання повертатися у моє тимчасове помешкання, невеличку квартирку на третьому поверсі, котру винаймаю, одразу зникає. Вона коштує мені, як героїн, але я навмисне відмовилася від дешевенького готельного номера, передбаченого угодою.
Моя квартирка має свої переваги, бо досить затишна та укомплектована всім необхідним для людини у відрядженні, що затягнулося, а будинок знаходиться тут же, у Старому Місті. Тож до архівного сховища, моєї теперішньої тимчасової роботи, добиратися від сили хвилин десять.
Отож, ще трошки затримаюся... Ледь не проливши собі на коліна гарячу каву, вмощуюся зручніше, загортаюся у теплий палантин та повертаюся до моєї таємної знахідки. Стара канцелярська папка з проштампованими пожовклими документами раніше належала смершівцю, якомусь лейтенанту Антону Люблінському. Про це засвідчує його автограф, зроблений на внутрішній частині палітурки синім хімічним олівцем. Я знайшла її випадково серед купи інших обгорілих паперів.
Несказанна удача, бо цій папці було простіше згоріти у пожежі чи назавжди зникнути, розчинитися, як і багатьом іншим документам, котрих тепер годі й шукати... Аж ні, вціліла! Подумати тільки, що я знайшла її! Наче незнайомий мені лейтенант СМЕРШу Антон Люблінський наперед потурбувався, аби якомога більше пазлів цієї загадки зійшлися одразу і полегшили мені роботу.
У папці були якісь документи, наспіх підшиті клаптики паперу з нотатками, зробленими нашвидкуруч, а ще...
Гм... У згорілому архіві могли залишитися й інші докази, але чи вціліли вони?
— Грім у листопаді — погана прикмета! — голос тітки Галини, архівної прибиральниці, змушує мене виринути із власних роздумів. — Нізащо у таку негоду не вийшла б на вулицю без потреби, — озивається вона знову. — Мабуть, ночуватимемо сьогодні в архіві обидві...
— А люди он ходять під дощем і нічого! — посміхаюся я, вказуючи прибиральниці кивком голови на здоровенну чоловічу парасолю, під якою хтось енергійно крокує повз архів. Розгледіти згори перехожого краще не можу — заважає крислата парасоля. Всипана гравієм доріжка скрипить під швидкими пружними кроками перехожого. За мить він вже проходить під вікном мого «кабінету». Мабуть, добряче спізнюється, бо не йде, а, здається, летить над скрипучою доріжкою з гравію. Раптом з-під чорного кола парасолі вигулькує щось схоже на довгу чорну спідницю...
Коли його постать трохи віддаляється, стає зрозуміло, що то священик, а те, що нагадувало мені чорну спідницю, були краї сутани.
— Наш новий вікарій, — промовляє тітка Галина, і собі ледь глянувши крізь вікно униз. — Упізнаю його здоровенну чорну парасолю. І ходу. Як по плацу марширує, — додає вона після невеличкої паузи. — Мабуть, поспішає на вечірню месу...