Отже... Ми розмовляли з його світлістю під велетенським дубом. Густа крона захищала нас від рясного літнього дощу. Герцог говорив неспішно, дивився собі під ноги, перевертаючи носаком чобота з дорогої іспанської шкіри торішні опалі жолуді. Він був не в настрої. У Римі все йшло шкереберть. Амбітні плани Борджіа, що ось-ось мали втілитися, знову поволі перетворювалися у ніщо... Його світлість це дратувало, ніби він наперед відчував можливість майбутньої поразки; немов вицвілі, бліді жолуді у свіжій зеленій траві були гральними костями долі, що кинула їх програшними гранями просто перед очі Чезаре Борджіа. Він щось відчував, та боявся зізнатися самому собі. У душі все ще вірив у свою щасливу зорю. А разом з тим вселяв надію і в мене, невиправного романтика.
Його вроджена поштивість мене завжди підкупала. Та я добре знав: герцог Валентино зовсім не легковажний дурень, а тому ще більше дивувався його запалу.
— Якщо поїду з Вами, то маю знати, куди і навіщо! — твердо мовив я.
Мінливий настрій герцога Валентино, що завжди так майстерно володів собою, мене все ж таки трохи бентежив.
— Звичайно, друже Леонардо, Ви маєте повне право знати, куди і навіщо, тим більше, що успіх нашої подорожі цілковито залежатиме саме від Вашого генія і Божої милості, тому я розповім Вам усе або майже усе. Отже, Вам добре відомо, що сталося 13 жовтня 1307-го року у Франції, чи не так?
Я на мить замислився. Так, звичайно, ця дата була мені добре відома — розгром ордену лицарів Храму, тамплієрів! Через 200 років ця трагічна подія сприймалася як далека й не така вже важлива. Та якби не сталося те, що сталося, історія цілої Європи могла б розвиватися по-іншому...
— Так от, — продовжував Чезаре, — у тому ж таки 1314-му році до русинських земель прибув невеликий загін лицарів-храмовників, очолюваний племінником великого магістра ордену Х’юго де Моле. Вони попросили у володаря тієї землі політичного притулку, натомість обіцяючи мечем захищати його інтереси. І князь Юрій, що правив тоді у русинських землях, прихистив їх. Храмовники були на службі ще у його діда, короля Данила, і не раз доводили свою відданість, тож князь Юрій направив тамплієрів до одного з прикордонних міст нести службу у тамтешньому замку.
Я нічого не розумів. До чого тут лицарський орден, котрого вже 200 років як не існує, і яким чином це могло бути пов’язане із герцогом Валентино? Та Чезаре продовжував.
— Відчуваю, друже Леонардо, що Ви збентежені, однак слухайте далі! До русинських земель загін тамплієрів прибув не просто так. Великий магістр Жак де Моле передчував, що насувається темрява, і незадовго до свого арешту встиг дати племіннику, єдиному продовжувачу роду де Моле, важливе доручення: вивезти з Тамплю найбільшу таємницю і скарб ордену — Чашу Омбре! Ту саму, яка наділена владою розділяти та змішувати світло і темряву. За легендою, за її допомогою можна змінювати хід історії та володарювати над цілим світом.
Герцога, вочевидь, неабияк потішив вираз мого обличчя. А я лише розгублено тер лоба.
— І Ви, мій пане, вірите у ці легенди? — нарешті пробурмотів я. — Боюсь, якби нашу розмову почув сеньйор Макіавеллі, то був би вельми розчарований, бо завжди бачив у Вас людину тверезих поглядів.
— Яка різниця, у що вірю я! — відповів герцог Валентино, трохи роздратований моєю нетямущістю. — Головне, у що вірять люди! Легенди, символи та містичні артефакти — все це досі має владу над суспільством. І якщо тільки вдасться знайти... Якщо тільки вдасться знайти цю Чашу!.. Леонардо, чи розумієте Ви це? Ми з Вами здійснимо мрію мого батька, папи Александра, об’єднаємо Італію, запануємо над світом!
— Але ж Вашому батькові, якщо мені не зраджує пам’ять, вже начебто підносили спис Лонгіна, Господню плащаницю... Кажуть, Ваша світлість були настроєні тоді більш скептично, — обережно мовив я. — Пан Макіавеллі розповідав, що Ви навіть кепкували з покійного папи Александра та його марновірства у чудодійність подібних речей. Звідки така віра, що цей артефакт не звичайна вигадка? Звідки у Вашої світлості така упевненість, що він взагалі існує? Їхати за тридев’ять земель у пошуках того, чого насправді, може, ніколи й не було...
— Я гадав, Ви краще мене знаєте, друже мій! — герцог Валентино невесело усміхнувся. — Чи став би я морочити собі голову, якби не мав хоч найменшого підґрунтя для того? Ви згадали часи, коли моєму покійному батьку, папі Александру, звозили з усього світу ті чудодійні і священні речі... Чи були вони справжніми, я не знаю. Та й взагалі, коли у скарбниці Ватикану потекло золото, бодай одного разу хтось запитав про їх автентичність? — знизав плечима Чезаре Борджіа. — Що є основним у Ваших картинах, друже Леонардо, як не натяки, знаки, символи? Що потрібно Італії, як не символ, котрий об’єднає її? Як бачите, делла Ровере зробив усе, аби змішати із багном увесь рід Борджіа, і мені не так легко сьогодні робити те, що я з легкістю робив за життя папи Александра.
— Ваша світлосте, Вам усе ще вірять, Вас все ще люблять, за Вами все ще ідуть... Пан Макіавеллі... — почав було я.
— Полиште флорентійця у спокої, друже Леонардо, — Чезаре Борджіа якось безрадісно зітхнув. Але одразу ж знову посміхнувся, цього разу веселіше, немов раптово повернув собі присутність бадьорого духу. — Я ціную прихильність пана Макіавеллі та його поради, але він зробив мені ведмежу послугу, і тепер я мушу відповідати тому, що Ніколо понаписував у своєму трактаті про мене. Я читав той рукопис і, зізнаюся... — герцог задумливо погладив свою акуратну, доглянуту за останньою модою борідку, — хоч бачення нашого флорентійця, викладене у трактаті, мені імпонує, а в певних місцях і відверто лестить, папа Юлій ніколи не дозволить, аби такі книги ширилися Італією. Я давно зрозумів, друже Леонардо: моя великодушність щодо делла Ровере зіграла зі мною прикрий жарт.
Останнім часом, треба сказати, його світлість і справді виявляв дивовижну легковажність — і найперше у тому, що підтримав кардинала делла Ровере на виборах, фактично піднісши йому папську тіару на срібній таці.
Чому він виявляв таку шляхетність до ворога роду Борджіа, не знав ніхто. Темні очі герцога наповнювала така жага помсти і біль, що я нарешті усвідомив: яким би мені безглуздим не видався його план, для герцога він такий же реальний, як цей день.
Гм... Так, так. Чезаре Борджіа приписували багато рис, які були йому притаманні у певній мірі, але не в тому об’ємі, аби він, за словами теперішнього понтифіка, міг стати уособленням вселенського зла. Підлість, марнославство, підступність... Хіба кожен з нас не має цієї закваски у собі? До того ж колишньому кардиналу папської курії Юлію делла Ровере насамперед слід було витягнути колоду з власного ока, бо шляхетності сину покійного папи Александра, ім’я якого теперішній святійший отець змішав з гумусом, точно було не позичати. Я знаю, бо не раз бачив вияви тієї шляхетності та великодушності на полі бою чи по його завершенні. Ось і тепер я бачив в очах герцога Валентино потаємний прихований сум. Такий нуртує у душах людей, коли втрачено безліч надій, сподівань, шансів і їх годі вже повернути назад. Я думав, чи це справді той самий юнак, студит, котрий старанно вивчав теологію та право в університетах Перуджі й Пізи; чи він той самий юнак, що позував мені колись для образу Христа з моєї «Тайної Вечері»; чи то в його очах я міг побачити стільки світла, лагідності і мрій, якими, здавалося, можна було огорнути увесь світ. Пізніше, роки по тому, я дізнався, що мені позував не абихто, а позашлюбний син самого папи Борджіа. Тепер же я зобразив би Чезаре хіба що в образі розгубленого зрадника Юди, котрий не мав сили прийняти благодать Божого прощення подібно своїм товаришам, відступнику Петру та боягузу Іоанну.
— Погоджуюся з усіма Вашими словами, мій пане, — промовив я. — Та Ви не можете заперечувати, що тоді всі ці чудодійні і священні речі зносили Вашому батьку до Ватикану, а тепер Ви самі ладні рушати на край світу за якимось міфічним артефактом, якого, може, ніколи й не існувало...