«Ну добре, — міркувала я. — Можливо, він був відсутній. Я ж бачила, як він чимчикував того дощового дня до костелу, тримаючи у руках валізу... Але після пригоди з парасолею минуло вже кілька днів... Чому ж він не прийшов?»
Я не планувала, що зустріну отця Люка отак запросто у самому костелі, хоча й сподівалася, що мені пощастить. Та все склалося навіть краще, ніж я гадала.
Він з’явився з бічних дверей із записником в руках. Чорна сутана додавала елегантності його худорлявій, але міцній статурі.
Та ось він розгорнув свій записник, зсунув окуляри на носа і вмить перетворився з молодого елегантного чоловіка на заучку-бурсака. Я не втримала посмішки.
Тим часом отець Люк почав обходити зал костелу, заглядаючи кудись вгору, на високі стіни, й занотовуючи щось у свій записник. Я лише за мить зрозуміла, що саме, коли прослідкувала за його поглядом: через затяжні осінні дощі старий дах почав підтікати й стіни «зацвіли», особливо в закапелках, де завжди панували сутінки.
Мабуть, він мав зробити якийсь звіт або перевірити, де потрібен ремонт стелі.
Отець Люк просувався все ближче і ближче до моєї лави, і я вже було пожалкувала, що наважилася прийти до костелу. Правда, ще залишався шанс піти звідси непоміченою.
— Едіто?
Поки я вагалася, він таки розгледів і впізнав мене. Кілька кроків, — і отець Люк вже стоїть поруч зі мною.
— Радий Вас побачити знову, — проказав він приязно. — Ви дозволите? — додав, вказуючи на вільне місце біля мене.
— Так, звичайно, — відповіла я.
Отець Люк присів на лаву, поклавши записник поряд. Його довгі, наче у піаніста, пальці сплелися між собою, і я знову побачила на одному з них єзуїтський срібний перстень із монограмою.
— Мушу вибачитися, Едіто, — почав він просто. — Я мав терміново відбути до Варшави, тож не було змоги попередити Вас, що роботу доведеться відкласти на тиждень. Але ось справи залагоджено і я готовий хоч завтра узятися...
— О, то не страшно, — відповіла я. — Усі документи, пов’язані з діяльністю костелу, котрі мені вдалося знайти за ці дні у тому рейваху, я відкладала окремо, тож навіть коли поїду з міста, Ви з легкістю зможете їх переглянути.
— Поїдете з міста? — перепитав отець Люк. — Надовго?
— Ну... назавжди, — відповіла я, відчуваючи якусь збентеженість у його тоні. — Це просто відрядження, що затягнулося... На жаль, я не місцева і моя робота у архіві — лише завдання, яке я мушу виконати і повернутися до столиці, додому...
— Шкода... — сказав він. — Тоді мені доведеться відкласти деякі справи, аби мати можливість поспілкуватися та попрацювати з Вами, як я й планував. Мені дуже не вистачає товариства моїх колег з Григоріанського університету. Оце я і їздив на зустріч із ними до Варшави, адже останні п’ять років я присвятив викладацькій та науковій роботі... А цей дім Божий потребує не тільки молитов і проповідей, але й просто робочих рук... Тож із викладача я мусив перетворитися на господарника, що не усім до снаги зробити одразу. Мені так точно.
— А що Ви робите з оцим записником? Ревізію? Невже переписуєте церковне начиння? — поцікавилася я тим часом.
— Ні, ні... — похитав головою отець Люк. — Занотовую, де необхідно зробити ремонт. Он бачите сповідальню? За нею стіна вкрилася пліснявою...
— Шкода... — проказала я, перевівши погляд туди, куди вказував отець Люк. — Вона дуже гарна, червоного дерева, якщо не помиляюся.
Вікарій кивнув.
— Так, червоного. До того ж старовинна і важка. Я навіть з місця не зміг її зрушити. А волога і цвіль можуть її добряче попсувати... Тож доведеться покликати когось на допомогу, аби відсунути подалі від стіни, поки дах не полатають.
— Її не зрушать з місця і п’ятеро здорових чоловіків... — промовила я.
Оцінити вагу сповідальні було на відстані складно, але відсунути цю «бандуру» справді не так просто...
— А як Вам місто, отче? — поцікавилася я. — Чула, Ви не так давно прибули сюди.
— Що? — перепитав вікарій трохи розгублено, наче замислився про щось своє. — А-а-а, так, місто... На жаль, у мене не було достатньо часу, аби помилуватися місцевою архітектурою та краєвидами, — мовив він. — Відколи я тут, не вдалося ні разу... Але я читав дещо! Тут, при костелі, є непогана бібліотека. Багато сучасних книг про історію міста і замку... Є навіть старовинні фоліанти...
— Тоді Вам обов’язково треба порівняти, пане вікарію, написане з реальністю! — Я піднялася, бо, на відміну від отих жіночок, була одягнута досить легко і відчула, що починаю замерзати.
— То Ви вже йдете? — запитав вікарій, і собі піднімаючись. В його сірих очах, схованих за скельцями окулярів, майнуло щось схоже на розчарування.
— Так, мені пора. Ми ж іще побачимось, пане вікарію!
Він хитнув головою.
Погляд сірих очей отця Люка раптом прояснів.
— Буду завтра обов’язково!
Та я вже прямувала до важких різьблених дверей костелу.
Темрява, змішана з густим туманом, влягалася на кривих вуличках Старого Міста. Тільки жовті плями ліхтарів і фари автомобілів додавали цій флегматичній картині життя. Поодинокі перехожі, ковзаючи, поспішали додому. Наче для більш готичного антуражу годинник на міській ратуші голосно пробив дев’яту.
Я вдихнула холодне повітря. Пахло снігом, який ще не випав...
І все ж таки цікаво, що змусило його податися у католицькі священики?
Якщо він завтра прийде до архіву, обов’язково запитаю.
Едіта пішла так швидко, що він не встиг попрощатися як слід. Можна було б наздогнати її, але ж... гм... Католицький священик, що, підібравши сутану, намагається наздогнати молоду прихожанку, — м’яко кажучи, дивна картина.
Отець Люк струснув головою, проганяючи ці думки, взяв із лави свій записник і швидким кроком попрямував до сповідальні. Його чекають справи, і непогано було б покликати кількох братчиків-ченців на допомогу. Сам-один він не впорається, це вже зрозуміло!
Раптом вікарій зупинився. Що за дивина? Ні, йому не здалося: різьблена сповідальня, котра ще п’ять хвилин тому стояла впритул до стіни, була відсунута убік на добрих три кроки! Тепер навіть огрядний брат Юзеф міг завиграшки пройти між сповідальнею і стіною! Коли?.. Як?.. Хто?..
Вікарій зняв окуляри і оглянув сповідальню ще раз. Озирнувся. Літні парафіянки побожно перебирали свої чотки. Та не могла ж вона сама посунутися! Навіть якби хтось узявся совати сповідальню під час його розмови з Едітою, не помітити цього було б просто неможливо! Сповідальня ж постійно знаходилася у полі його зору!
Намагаючись не привернути увагу стареньких, вікарій втретє оглянув місце, де сталося диво, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення тому, що трапилося. Даремно! Тільки на кам’яній підлозі залишився білий слід, наче хтось щосили штовхав сповідальню подалі від стіни.
Розділ VI
Пані Зірка
анкові сутінки поволі розступалися. Я, поспішаючи, зійшла з тротуару на доріжку з гравію, аби не послизнутися на гладкій від нічної вологи бруківці.
Сьогодні п’ятниця, і я напередодні вихідних вирішила прийти на роботу раніше. Директорка архіву, неначе впевнившись у тому, що у мене немає мети обкрадати архівне сховище, нарешті спромоглася виписати мені дублікат ключа від вхідних дверей, і тепер я могла розпочинати роботу раніше за всіх, не залежачи від працівників архіву, а отже і додому могла повертатися раніше.
Ковзнувши ключем по замковій шпарині, я зрозуміла, що не все так просто і відчинити старі двері архіву мені навряд чи вдасться самотужки. Обережно спробувала знову крутнути ключем вліво, потім вправо... Куди там! Він ледве повертався...