Він уважно переглядав уміст кожної і, не знаходячи нічого цікавого для себе, складав у акуратний стос, котрий опісля я мала винести нагору і переглядати вже вдруге.
Мовчанка, що залягла у склепінні, не була незручною, швидше — діловою. Тож я цілком поринула у роботу, на якусь мить навіть забувши, що отець Люк тут же, поряд, за хитким столом. Час у підвалі сховища минав непомітно. Він діставав теку за текою, і ми переглядали їхній вміст. Він — у пошуках церковних документів, а я...
— А що Ви шукаєте, Едіто? — раптом поцікавився він, перервавши мовчанку.
— Я? — і чого він запитує? — Нічого... Здається я вже казала Вам, отче, що маю просто привести ці документи до ладу та зареєструвати кожну папку...
— Ви зовсім не схожа на людину, що виконує казенну роботу... — отець Люк раптом відклав папери вбік, трохи нагнувся і подивився на мене з-під звисаючої лампи. — Ви так захоплено переглядаєте кожен аркуш... От у мене і склалося враження, наче Ви теж шукаєте щось серед цих обгорілих документів...
— Просто люблю свою роботу, — зніяковіло стенула я плечима. — А за кожним таким аркушем стоїть чиєсь життя... Ви ж мене, напевне, розумієте...
— Аякже, — отець Люк ствердно кивнув, проте до перегляду паперів не повернувся. Переплівши свої довгі пальці, він продовжував дивитися на мене з якоюсь дивною цікавістю.
— Ви обіцяли мені екскурсію, пам’ятаєте? Мої пізнання історії цього міста майже мізерні... То, можливо...
Я здивовано підняла очі на отця Люка.
— Я би із задоволенням, — проказала у відповідь, — та, на жаль, не сьогодні. Сьогодні я маю йти на нудне збіговисько до якоїсь місцевої матрони...
— До якоїсь місцевої матрони? — перепитав отець Люк.
— Саме так. Директорка архіву просто змусила мене і сказала, що відмовок не прийме...
— Тоді, можливо, завтра... — проказав безтурботно отець Люк. Жодного підступу у його словах вловити було неможливо. — Я поки що зовсім чужий у цьому місті, тож хотілося би знайти друзів, які б розділяли моє захоплення історією, — пояснив він просто свою настирливість. — Шкода, що скоро Вам доведеться повертатися до столиці... Але часто буває так, що наступна зустріч відбувається швидше, ніж ти думаєш, — раптом додав із посмішкою.
— Так... буває іноді, — зітхнула я. — Завтра — будь ласка.
Допомігши занести відкладені папки нагору, отець Люк ще раз переглянув знайдені цікаві йому аркуші, попросив мене їх відксерити і приязно зі мною попрощався. Ну ось, схоже, тепер мені додавалося роботи. Я мала ще й зробити ксерокопії з тих документів, котрі його зацікавили. Та легке невдоволення губилося у незрозумілому дивному передчутті в очікуванні завтрашньої прогулянки містом із отцем Люком. Ще ніколи мені не доводилося проводити екскурсії для священиків. Однак, судячи з усього, отець Люк був абсолютно щирим у своєму бажанні відволіктися від усіх цих обов’язків прораба, що неждано звалилися на нього. У Римі йому навряд чи доводилося займатися таким.
Я побачила з вікна, як він вийшов з приміщення архіву, підняв голову і, вгледівши мене, злегка помахав рукою. Я мимоволі подумала, що якби він був мирянином, то я, не задумуючись, попросила би у начальства продовжити моє відрядження ще хоч на тиждень. А так... що взяти з католицького священика? Навпаки, доводиться кожної миті нагадувати собі, що він не звичайний хлопець, з яким можна перекидатися жартами, фліртувати чи піти на каву.
Увечері Алла Матвіївна, як і обіцяла, заїхала по мене на таксі і разом ми вирушили до нашого пункту призначення. Всю дорогу директорка помітно нервувала, підправляючи то макіяж, то зачіску. Я ж ніяк не могла зрозуміти, звідки така знервованість, і тільки переступивши поріг дому пані Зірки, второпала: для пані Дзигальської це запрошення було своєрідним пропуском у місцеве світське життя. Звідси і знервованість, і сукня, яку вона, вочевидь, одягнула вперше і почувалася у ній вкрай незручно.
Я ж не стала якось особливо викаблучуватися: чорна спідниця-«олівець», така ж чорна водолазка та шовковий смарагдовий шарфик, скріплений вінтажною брошкою. Достатньо просто і непретензійно як для людини, що збирається провести вечір у незнайомому товаристві.
Маєток пані Зірки стояв на тихій вуличці, навпроти спуску до міського парку. Нічогенький триповерховий будинок скидався на справжню фортецю з двома готичними башточками по боках, оточену височенним кованим парканом.
Сама пані Зірка, вже немолода гостроока жінка в чорній сукні та справжніх перлах, що обмотували її шию кількома низками, виглядала досить елегантно.
— Оце і є наша Едіта, — відрекомендувала мене директорка господині маєтку, і пані Зірка приязно усміхнулася. Я ж відчула себе професором Плейшнером, що не помітив на підвіконні горщика з квіткою і потрапив на провалену явку.
— Сподіваюся, я не відірвала Вас від важливих справ? — поцікавилася господиня маєтку. — Бо маю до Вас дещо, тому й передала Аллою Матвіївною запрошення від свого імені до нашого невеликого товариства.
Пані Зірка провела нас у хол, а далі — у простору вітальню, заставлену горщиками із буйною зеленню, різноманітними вазами в марокканському й античному стилях, скульптурами янголят та барельєфами із зображеннями взяття чи то Трої, чи то Карфагену. А ще — картини... Їх було, мабуть, штук із двадцять — ціла приватна галерея.
Я мимохідь кинула оком: сільські пейзажі, натюрморти та зображення місцевої фортеці у різних ракурсах. Складалося враження, що пані Зірка побувала на пленері вихованців художньої школи, а потім всі їхні роботи без розбору забрала собі.
— Подобається? — поцікавилася вона, мабуть, прослідкувавши за моїм поглядом, і тим самим поставила мене у вкрай незручне становище. Картини, вочевидь, не представляли ніякої особливої художньої цінності, і я не дуже розуміла, як пані, котра може дозволити собі такий маєток, прикрашає стіни вітальні настільки звичайними полотнами. Але, можливо, люди, що створювали ці картини, мали для пані Зірки якесь особливе значення. Тому я лише стримано посміхнулася.
— Я не здобувала художню освіту, — промовила раптом пані Зірка. — Пишу картини, як умію і тоді, коли є настрій.
— То це Ваші? — не могла стримати здивування я і вже уважніше обвела поглядом полотна.
Мабуть, після такого сміливого зізнання гості починали розсипатися компліментами художниці... Я ж вирішила помовчати, аби подумки насолодитися чудесним ефектом виразу збентеження на обличчі господині маєтку, що не отримала своєї традиційної порції підлабузництва.
— Так, так, Едіто, — Алла Матвіївна, про присутність якої я майже забула, подала голос. — Пані Зірка захоплюється живописом. Правда ж, чудесні роботи?
Я внутрішньо розсміялася, бо уявила якусь бідну сироту, що знаходиться під опікою пані Зірки, і так пишається її роботами, що прикрашає ними стіни власної вітальні. Тільки таке могло б виправдати цю імпровізовану картинну галерею, котру вона мені так захоплено демонструвала під очевидне підлабузницьке нахвалювання Алли Матвіївни.
Я не стала говорити про свої сумніви вголос та, наблизившись до картин, знову дещо помітила: в кутиках полотен, де зазвичай мав би бути автограф художника, чорніли прямокутники.
— А що це? — поцікавилася я у пані Зірки.
Її погляд на секунду знову розгублено забігав. Чи не забагато сюрпризів для неї приніс мій перший і, напевне, останній візит? Але вона себе миттю опанувала, і я почула у відповідь дивну, ще більш незграбну, ніж оті її картини, брехню.
— Знаєте, кожну свою роботу я підписую рядком з якогось улюбленого вірша чи афоризму, а потім замальовую, так що про написане знаю лише я. Це допомагає, якщо виникають проблеми з авторством.
З авторством? Вона знущається? Навіть якщо усі ці картини й справді належали б її пензлю, невже вона всерйоз вважає, що хтось спокуситься видавати їх за свої?
— Пані Зірка бере участь у дуже престижних художніх виставках. В Голландії її роботи були оцінені в шалені гроші... — знову встряла у розмову пані Дзигальська. Увага патронеси до моєї скромної персони Аллу Матвіївну, вочевидь, бентежила, і вона раз по раз намагалася нагадати про свою присутність бодай компліментом на адресу господині маєтку.