— Те саме можна було б запитати й у Вас, отче, — з посмішкою недовіри глянула я у сховані за скельцями окулярів сірі очі отця Люка. — Про своє запрошення до пані Зірки я Вам розповіла ще вдень. Ви ж про своє промовчали.
Мої слова вікарія аж ніяк не знітили.
— Чесно... я не знав, що мова йде про візит до однієї й тієї ж особи, — миролюбиво відповів він, наче присоромлений кавалер. — Навіщо мені було б робити з цього таємницю? Та й взагалі не знав, що доведеться кудись супроводжувати його превелебність. То до слова у мене прийшлося, що часом нова зустріч трапляється швидше, ніж очікуєш.
І справді, чого це я завелася?
Мабуть, отець Люк, як і я, почувався досить дивно за цим столом. Присутні нас ніби не помічали. Вони продовжували гомоніти про своє, а ми, сидячи скраю столу перед тацею з канапками і фруктами, були наче відокремлені невидимою стіною від решти.
— Я вже збиралася йти звідси, бо ненавиджу проводити вечори у компанії незнайомих людей, — проказала я невпевнено. — Якби мене хто попередив, що доведеться отак бездарно провести вечір...
— Але ж ми з Вами знайомі, — отець Люк посміхнувся. — Тож поспішати не варто. Може, все ж залишитесь, аби скласти мені товариство, бо я тут, окрім Вас та єпископа Кармеллі, теж нікого не знаю... Як бачите, його превелебність має якісь справи до господині дому... Та й найцікавіше зазвичай трапляється при кінці.
Ох вже ці пророцтва від отця Люка!
Ледь стримуючи роздратування, я знову зиркнула на вікарія.
— При кінці чого?
— Будь-чого.
Схоже, він був у доброму гуморі і просто дражнив мене.
— Отче, як хочете, то залишайтеся, а в мене є куди цікавіші справи, ніж сидіти за цим столом незрозуміло навіщо. До того ж я вже поспілкувалася з господинею, тож далі мені тут робити нічого.
Рука отця Люка раптом стиснула під столом мою руку.
— Зачекайте. Якщо Вас сюди запросили, то для цього є якась причина. Едіто, Ви не дізнаєтеся, у чому справа, якщо просто встанете й підете...
— Вона мені вже відома, отче.
Насправді мені перехопило подих від несподіванки, коли він торкнувся моєї руки, але забирати свою руку з його долоні я не поспішала. Він сам розтиснув пальці.
— Невже?
— Так. І повірте, причина насправді дуже банальна.
Отець Люк посміхнувся.
— То може так видатися лише на перший погляд, Едіто. Ви ж бачите... і Ви, і я наче зайві за цим столом, — продовжував отець Люк польською майже пошепки. — Але раз ми тут, то це для чогось потрібно. Ця пані Зірка не та людина, аби запрошувати на гостину сторонніх людей... Навіть єпископ Кармеллі почуває себе в цьому товаристві ніяково, — додав він за мить.
— Це ж натуральне свинство! — відповіла я, все більше жалкуючи, що не можу те саме проказати смачніше, українською.
— Ні, це звичайна манера поведінки місцевої провінційної знаті, — усміхнувся одними кутиками уст отець Люк. — Ставтеся до цього з іронією. Слухайте, спостерігайте — і Ви зможете зробити для себе багато цінних відкриттів.
— Де Ви навчилися такого, отче? — здивувалася я. — Ви ж не місцевий. Звідки Вам знати особливості натури цих людей?
— Гм... — отець Люк нахилився до мого вуха. — Відкрию Вам секрет Полішинеля: люди скрізь однакові. Все, що я знаю про людей, — то лише завдяки тому, що ніколи не поспішаю вставати та йти. Та якщо бажаєте знати, ось що мені відомо: скоро у місті вибори, і оця пані, — отець Люк вказав поглядом на господиню маєтку, — збирається балотуватися до місцевого муніципалітету. Ці люди — її команда.
— Єпископ Кармеллі її команда? — не втрималася я. — Він же католицький священик!
— Говоріть тихше, — отець Люк нахилився зовсім близько до мене. — Саме так, він єпископ і має авторитет серед прихожан. А католиків у цьому місті досить багато... Тепер розумієте?
— І він згоден на таке? Згоден агітувати за пані Зірку в костелі?
Отець Люк подивився на мене, як на нерозумну дитину.
— Все залежить від того, що йому запропонують. Дієцезія завжди чогось потребує.
Оце так... Щось я нічого не второпала. Старовинна картина, місцеві вибори... Щирість отця Люка мене підкупала. Він не видавався мені наївним, та все ж був відвертим і, схоже, бачив у мені свого союзника.
— Отче, відвертість за відвертість: я тут, бо господиня маєтку бажає продати одну старовинну картину з якимось середньовічним сюжетом і вважає, що я можу їй допомогти у цьому, хоч, направду, контактів людини, яку б та картина потенційно могла зацікавити, я не маю. Ось так.
— Гм, — проказав отець Люк. — Тим більше, зостаньтеся. Мені здається, все це може бути між собою якось пов’язане. Цікаво, як. От і дізнаємося разом.
Ставало все цікавіше. Картини із зафарбованими автографами художників, котрі господиня маєтку видає за свої; збори виборчого штабу, єпископ, котрий згоден підтримати кандидата на виборах залежно від того, що йому за це запропонують, старовинне полотно, якому господиня маєтку таємно шукає покупця...
— Ви читали Льюїса Керролла? — поцікавилася я у отця Люка.
— Вибачте, що? — він здивовано подивився на мене крізь скельця своїх окулярів.
— Ну, «Алісу в Дивокраї», — нагадала я. — Книгу, в якій вона потрапляє до Чирвової Королеви...
— А... так, читав. У дитинстві.
— У мене таке враження, що Аліса сьогодні я.
— Тоді дозвольте, я буду сьогодні Вашим Білим Кроликом, — проказав отець Люк зі своєю дивною посмішкою, дістаючи мені з таці канапку. — Послухаєте мене, і я Вам покажу, наскільки глибока кроляча нора.
— А канапка виконує роль червоної чи синьої таблетки? — поцікавилася я, бо на Білого Кролика отець Люк аж ніяк не тягнув. А от на роль Морфеуса з «Матриці» — навіть дуже.
— Червоної.
Схоже, отець Люк не тільки читав Льюїса Керролла, але й був фанатом «Матриці». Що ще могло мене більше здивувати сьогодні?
— Гаразд, я залишаюся. Однак Ви все одно мене випустите на хвилинку.
Вікарій, сама галантність, допоміг відсунути стільця. Я майже безшумно вийшла з-за столу. Попрямувала до виходу, маючи на меті запитати прислугу пані Зірки, де знаходиться вбиральня. Шукати її не довелося довго. Ось вона: двері з мініатюрною мармуровою фігуркою хлопчика, що справляє нужду у горщик. Прочинила двері. Ого!.. Та тут можна жити! Тонкий ненав’язливий аромат троянд, дорогуща сантехніка.
Я подивилася на своє відображення в дзеркалі. Дивний він, отець Люк. В житті не зустрічала таких священиків. Хоча чому дивуватися? Він європеєць. Можливо, це все й пояснює. Чекати? Чого? Що ще може статися сьогодні? Але я дала слово, тож порушити його було б, як мінімум, неввічливо.
Цокання підборів за дверима та голоси вивели мене з роздумів. Хтось наближався до вбиральні, а я не зачинила за собою двері... Та цокання пролунало вздовж стіни, а далі — по дерев’яних східцях, що вели на другий поверх.
Я обережно прочинила двері і виглянула, встигнувши захопити поглядом краї чорної сутани єпископа Кармеллі та ноги в елегантних черевичках пані Зірки...
Цікавість підштовхнула мене вперед, і я нечутно вийшла в коридор. Обережно скинула взуття та босоніж стала підніматися слідом за пані Зіркою та її супутником.
— Подивіться, хіба вона не прекрасна? — почула я голос господині маєтку крізь шурхіт тканини. — Я не знаю точно, скільки їй років, але, схоже, вона досить старовинна.
Боже, що я роблю? Чому я тут? Але цікавість знову взяла своє. Я піднялася на сходинку вище, а потім ще і ще. Звідси, з прольоту між східцями, відкривався вид на одну з кімнат — мабуть, робочий кабінет пані Зірки. У ледь причинені двері виднівся край масивного столу червоного дерева, ніжка мольберта та хвилі сірої тканини, недбало скинутої на підлогу.
— Так, пані Зірко, судячи з усього, картина й справді старовинна. І рама далеко не нова... Але... якщо Ви бажаєте продати цю картину, — голос єпископа Кармеллі звучав стурбовано, — на жаль, я не знаю, чим Вам допомогти.
— Це чудова інвестиція для костелу! — промовила пані Зірка.
Та єпископ Кармеллі стояв на своєму.