— На жаль, це не старовинна ікона, яка зможе виправдати затрачені на неї кошти пожертвами прихожан та паломників. Це просто картина, пані Зірко. Гарна, старовинна картина... Але вона не представляє релігійної цінності.
Єпископ Кармеллі намагався пояснювати м’яко, спокійно, але пані Зірка, роздратована тим, що не виходить так, як їй хочеться, вже помітно нервувала.
— Але ж придивіться уважніше, панотче! Ці вершники... Вони лицарі. Більше того, вони схожі на хрестоносців чи тих, як вони... тамплієрів!
— Тим більше! — проказав єпископ. — Тамплієри — відступники, єретики. Такими, в усякому разі, їх визнає католицька церква.
— Подивіться, один з них в руках тримає якусь чашу! — продовжувала пані Зірка. — При бажанні Ви могли б видати цю картину за якусь середньовічну ікону... Ну, не знаю... Ікону Чаші Граалю чи щось у такому дусі.
— А лицаря, який тримає цю чашу, за Святого Дунстана! — розсміявся єпископ Кармеллі. — Ні, моя люба пані Зірко, на таке я не піду. Та й фінанси у костелі, як Ви розумієте, не належать мені персонально. Жоден із священиків парафії не погодиться на такий ґешефт.
— Але мені потрібні гроші, панотче, — голос пані Зірки не просив, а, здавалось, наказував. — Мені потрібні гроші на вибори! Інакше мені не буде чим заплатити цій зграї, що сидить внизу та жере мої канапки. У мене не буде грошей на те, аби провести гідну рекламну кампанію!
— Але пані Зірко!
— Знайдіть мені гідного покупця! — наполягала вона. — Ви ж знаєте багатьох колекціонерів в Італії, звідки Ви родом! Невже нікого не зацікавить це полотно?
— Пані Зірко... — то, здавалося, молив уже єпископ Кармеллі. — Все не так просто! Я священнослужитель і не можу брати участь у таких оборудках. Звідки мені знати, що то за картина і звідки вона у Вас? Та й ситуація у державі... Як ту картину вивозити? Зрозумійте, я ризикую усім! І безсмертною душею в першу чергу!
Швидкі кроки по кімнаті туди-сюди. Вочевидь, пані Зірка добряче нервувала.
— Чорти б Вас ухопили, отче! — в серцях вигукнула вона. — Я ніколи не відмовляла Вам у допомозі, коли Ви просили! Ніколи не підводила Вас. Гравій, бензин, солярка, цемент... А сьогодні, коли Вашої допомоги потребую я...
На єпископа Кармеллі такий дрібний шантаж не подіяв.
— Ви могли відмовитися від того, аби допомагати дієцезії, у будь-яку мить, — тихо проказав він. — Вас ніхто ніколи не примушував до доброчинності.
Внизу щось зашаруділо, і я ледь не оступилася на сходинці.
Кішка! До мене, плавно вигинаючи спину, наближалася кішка — чорна, з такими ж гострими блискучими очима, як у пані Зірки, наче у цій кішці була її душа.
— Картина чиста, панотче, не сумнівайтеся, — голос пані Зірки зазвучав холодним металом. — Але світити її по всіляких столичних оцінниках я не бажаю, бо вони через одного працюють на СБУ. І якщо Ви мені відмовляєте у допомозі, то я... я... я звернуся до отця Ігнатіуса! Він давно марить ремонтом костелу і з радістю видасть цю картину за священну реліквію. Я завтра ж її відвезу панотцю. До часу. З умовою, що він одразу виплатить мені певну суму готівкою з того, що у нього є, а далі — десять відсотків від усіх паломницьких пожертв. Як гадаєте, скільки коштів ми з отцем Ігнатіусом зберемо на Різдво, виставивши картину для паломників?
— Пані Зірко!
Я розчула у голосі отця Кармеллі пересторогу. Кішка тим часом обвила хвостом мою ногу і зрадницьки нявкнула.
— Пані Зірко, так не можна! — вигукнув єпископ Кармеллі, вже не приховуючи емоцій, та власницю маєтку зовсім понесло.
— Ще й як можна, Ваша превелебносте! Люди сьогодні як ніколи потребують чудес. А ці лицарі на картині чим не уособлення сучасних воїнів? — пані Зірка розсміялася, наче посипала колючими голками. — Як там сказано у Євангелії? Вчора буквально читала: «А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: „Пийте з неї всі, бо це кров Моя...“» Як бачите, на картині і воїни, і чаша присутні. Чим не ікона-оберіг для військових на Сході? Та я таку легенду для цієї картини вигадаю, що отець Ігнатіус буде мені довіку вдячний! Шкода, що я замість нього покликала сьогодні Вас, отче Кармеллі.
Єпископові наче заціпило.
Будь-якої миті на сходах могла з’явитися служниця пані Зірки, а тут я: стою босоніж, тримаючи взуття у руці, та підслуховую приватні розмови господині маєтку.
— Гаразд, більше я Вам нічого не скажу, — вигукнула пані Зірка роздратовано. У відповідь — стурбоване сопіння панотця.
— Ви не вчините так, пані Зірко! — нарешті вичавив із себе єпископ Кармеллі. — Зрештою, Ви забуваєте, що єпископ дієцезії я і в моїй компетенції не дозволяти такі речі. Це проти усіх правил, людських та Божих!
Та пані Зірка тільки розсміялася.
— Ой, тільки не лякайте мене Божим гнівом, єпископе. Лякана! Ви не посмієте вчинити скандал, бо тоді у чистій воді й сам не вмиєтеся. А воно Вам не потрібно — бруднитися в такому поважному віці. До того ж, знаючи «любов» до Вас отця Ігнатіуса, передбачаю, що він зробить усе, аби Ви більше не почувалися комфортно та спокійно. Адже я часто розмовляю з ним і мені відомо, як отець Ігнатіус прагне реваншу над Вами, бодай морального. А якщо я запропоную йому ще й матеріальну вигоду...
Я не бачила виразу обличчя пані Зірки і отця Кармеллі, але мені здалося, що господиня маєтку у цій суперечці могла святкувати перемогу.
— До того ж це не єдиний вихід! — продовжувала вона. — Пані Дзигальська, директорка архіву, привела до мене дівчину, науковця. Вона знає одного пана, що добре мені заплатить за це полотно. Та я не думаю, що Ви захочете втратити таку нагоду — придобритися перед своїми старшими отцями. У Вас же безперечно є такі священики, яких би зацікавили подібні раритети! Або ж я попрошу допомоги в отця Ігнатіуса, як і обіцяла, і Ви не посмієте зупинити мене. Вам же не потрібен скандал! — викладала свої аргументи пані Зірка далі. — А хочете... — додала безапеляційно вона, — я влаштую невеличкі археологічні розкопки у підвалах Домініканського костелу, і цю картину студенти виявлять замурованою у стіну... Ви ж не посмієте сказати привселюдно, що та знахідка — фікція. І не сумнівайтеся, ми з отцем Ігнатіусом зуміємо все обставити як слід!
Якщо єпископ Кармеллі і не здався внутрішньо, то слова його були вельми погідливі.
— Які дурниці Ви кажете! Зачекайте! — раптом проказав він. — Здається, я знаю вихід, пані Зірко. Вихід, який би міг влаштувати Вас повністю, себто цілком.
— Але найперше цей вихід влаштовував би Вас, чи не так, отче? — господиня маєтку, мабуть, всілася в крісло, бо її нервові кроки по кімнаті стихли.
Тим часом кицька знову нявкнула, а мені вдалося вивільнити ногу зі спіралі її хвоста.
— Оцей молодий священик, — продовжував єпископ Кармеллі, — у супроводі якого я, нічого не підозрюючи, прийшов до Вас як до давньої знайомої, представляє вельми серйозних людей у Ватикані, котрі колекціонують подібні речі. Можливо, якби я переговорив із ним...
— Ми, ми переговорили, Ваша превелебносте! — поправила пані Зірка панотця. — Кличте його сюди, чого чекаєте?
Я, наче підхоплена вітром, мало не підвертаючи ноги, помчала східцями донизу. Боже, Господи, тільки б не потрапити нікому на очі!
Опинившись біля вбиральні, шарпнула за двері. Вона виявилася вільною. Швидко натягнула чобітки і попрямувала у вітальню, де сиділи колеги пані Зірки та отець Люк. За час моєї відсутності нічого не змінилося: партійці обговорювали свої справи, а мій священик попивав каву.
— Я думав, Ви вже пішли, — отець Люк повернувся до мене. Я всілася на своє місце за столом, поряд із ним, і він опинився від мене так близько, що я навіть встигла розгледіти родинку на його щоці.
Коли я виходила з вбиральні, згори вже долинало сопіння єпископа Кармеллі, що спускався до отця Люка, виконуючи розпорядження пані Зірки.
Я схопила отця Люка за руку.
— Слухайте, отче, ні про що не питайте. Зараз сюди ввійде єпископ Кармеллі. Він запросить Вас нагору, до кабінету пані Зірки. В кабінеті є картина... Та сама, про яку я Вам казала. Судячи з усього, старовинна. Ймовірно, із зображенням тамплієрів...