Отець Люк зачудовано дивився на мене.
— Едіто? Що трапилось?
— Отче, та картина, певно, дуже цінна. Пані Зірка намагається її продати. Якщо не через мене, то якимось Вашим друзям у Ватикані, бо їй потрібні гроші на вибори... Ось як усе це пов’язано!
Уста отця Люка склалися в тонку лінію, а очі за скельцями потемнішали і набули сталевого відтінку.
— Заспокойтеся, все добре... Я зрозумів. Дякую, що попередили. Але Ви... Ви там були?
— Ні, я... я...
Рука єпископа Кармеллі лягла на плече отця Люка.
— Так, Ваша превелебносте! — слухняно проказав вікарій. — Ми вже йдемо?
— Ні. Пані Зірка має до Вас справу, мій друже! Перепрошую, що доведеться перервати вашу розмову з цією милою пані.
— О, нічого, нічого... Я вже збиралася йти, тож не буду заважати. Всього Вам доброго, Ваша превелебносте! — намагалася я бути спокійною та безтурботною, але серце в грудях стукало так шалено, що єпископ Кармеллі, не будь він зараз весь у своїх клопотах, мабуть, почув би той стукіт. Отець Люк — ось хто почув його точно!
Він на мить повернувся і, кивнувши на прощання, промовив стиха:
— Пані Едіто, приємно було побачитися з Вами. Тож завтра, о дванадцятій, як Ви обіцяли, екскурсія по місту? Підійду, куди скажете.
О, так, так, екскурсія! Як я могла забути!
— Звичайно, ми ж домовилися, — відповіла я. — Зустріньмося на Зарванській, біля кав’ярні. Знаєте, де це? Розминутися там неможливо.
— Добре, — погодився отець Люк. — На Зарванській, біля кав’ярні... Я знайду.
Справді добре. Значить, завтра я матиму нагоду обговорити з отцем Люком усі подробиці цього дивного вечора. Тепер я мала потурбувати директорку архіву, відірвати її на мить від якихось списків, котрі вона жваво обговорювала з іншими гостями пані Зірки, та повідомити, що йду додому.
— А пані Зірка? Ви ж із нею вже розмовляли? — мимохідь цікавиться Алла Матвіївна, одночасно ставлячи на аркушах паперу напроти кожного з імен якісь позначки.
Їй, вочевидь, зараз не до мене. Не втримаюся, аби у понеділок не виказати їй своє «фе» з приводу змарнованого вечора. Але чи змарнованого?
— Ми трохи поспілкувалися, так... — відповідаю.
— Я гадаю, вона придивлялася до Вас, Едіто. Вона захоче з Вами зустрітися ще окремо... — Алла Матвіївна знову поринула у свою роботу.
Я взяла свою сумочку і попрямувала до виходу. Треба викликати таксі... Вулиця Паркова, 12. Добре, що я запам’ятала адресу!
Здається, сьогодні за один вечір я наблизилася до розгадки таємниці ближче, ніж за час усього мого перебування у місті.
— Вибачте, я могла би отримати моє пальто? — цікавлюся у тієї жіночки зі старомодною «хімією» на голові. Вона, наче консьєржка, сиділа при дверях вітальні на крісельці і гортала якийсь журнал.
— Звичайно, зараз принесу, — приязно відповіла вона і зникла десь у гардеробній. Я ж на кілька хвилин залишилася сама у тому залі з янголятами, вазонами, античними барельєфами та амфорами. І картинами, звичайно, картинами!
Синє небо на одній з них наче потемніло, насупилося. Рука художника була не дуже вмілою, але загальне враження від пейзажу-натури передати змогла. Жовті стіжки сіна на зеленій траві. Здається, на них зараз поллє рясний серпневий дощ, якщо, звісно, то на картині пора жнив, серпень... і потворний чорний прямокутник в правому нижньому кутику. Додуматися ж до такого!
Я похитала головою: чудасія та й годі. Ця пані Зірка... У неї явно щось не так із психікою! Видавати картину за старовинну ікону... шантажувати місцевого єпископа! Це ж треба! Стільки вражень за один вечір я в житті не отримувала.
Мимоволі я сфокусувала погляд на чорній застиглій фарбі прямокутника на картині. Було видно, що ім’я того, хто зобразив цю пастораль, замальовували нашвидкуруч.
Ще трохи, ще... чорна фарба почала тьмяніти, ставати прозорішою. Я вдивлялася у обриси чорного прямокутника, і фарба танула, наче віск, вивільняючи з-під себе клаптик зеленої трави та чіткі, з нахилом вправо, каліграфічно бездоганні літери: «А. Люблінський. 1947 рік».
«А. Люблінський»? Я закліпала очима. «А. Люблінський»... Що це сьогодні за вечір такий?
— Ось Ваше пальто, пані... — я мало не підстрибнула від несподіванки, але вчасно зробила крок у бік наступної картини, вдаючи, ніби зацікавлено розглядаю її. Чорний прямокутник, як і раніше, був у правому кутку картини з копицями сіна.
Жіночка простягнула мені пальто, і я від хвилювання ледве втримала його.
— Усього Вам найкращого! Переказуйте вітання пані Зірці! — проговорила майже оціпеніло. Вийшла на вулицю. За мною зачинилися двері, і я зітхнула полегшено.
Мощена доріжка вела просто до воріт, за котрим вже апельсиново світилася жовта «шашка» таксі. Дякувати Богу, довго очікувати не довелося!
Лише в салоні авто я спробувала зібрати думки докупи.
Картина авторства А. Люблінського... Як таке можливо? А решта? Хто є автором решти картин?
Прибувши додому, я в першу чергу кинулася до смершівської папки, котру ще ввечері залишила на ліжку. Відколи я розшукала її серед інших документів, надпис, зроблений на її звороті синім хімічним олівцем, не раз кидався мені у вічі. Чітко виведений каліграфічний надпис: «Лейтенант Антон Люблінський». Чи можливий такий збіг? Чи міг той смершівець бути автором пасторалей у вітальні пані Зірки? Схоже на те. Але чому вона позамальовувала його ім’я чорною фарбою та видає його картини за власні? Безумовно, картини Люблінського могли б опинитися у її вітальні лише з однієї причини: якщо представляють для господині маєтку якусь цінність. Тому вона не наважується їх зняти. Вони дорогі її серцю. Але пані Зірка не справляла враження сентиментальної або чутливої особи, і її розмова з єпископом Кармеллі, підслухана мною, підтверджувала це. Хіба що... «Хіба що лейтенант Люблінський доводиться їй родичем!» — сяйнула мені думка. Батьком чи рідним дядьком... По часу це могло бути правдою. Лише в такому разі пані Зірка могла б зберігати ці картини на видному місці у вітальні. Було б добре якось дізнатися, чи в родині пані Зірки не було Люблінських. Що, як це її дівоче прізвище або прізвище по матері?
Роздумуючи отак, я стала перегортати документи у смершівській папці. Мимохідь пробігала поглядом надрукованими побляклими текстами. Листи, накази, якісь рахунки... Ось той документ!
Надсилаю Вам перелік вилучених у ворога цінностей, підготовлених до вивозу у Німеччину з окупованого міста Κ.-Подільського. А саме: предмети церковного призначення, викрадені ворогом з єзуїтського храму. З них:
84 книги 1453-1647 рр., видані латиною, мають сигнатури К.-Подільської єпархії і єзуїтського храму;
картина із зображенням лицарів в старовинній золоченій рамі;
9 підсвічників XVI-XVII ст. срібних;
престольне розп’яття, оздоблене, ймовірно, дорогоцінними каменями;
6 печаток, дві з них скріплені ланцюжком, на них зображення двох вершників та куполи храму...
Стоп, стоп! Мене наче струмом прошило. І як я одразу не згадала про цей запис! Картина! Картина із зображенням лицарів у старовинній золоченій рамі! Вона є у переліку з папки Антона Люблінського! Отже... картина, яку пані Зірка намагалася продати єпископу Кармеллі, картина з тамплієрами, і є та сама картина, що була знайдена серед артефактів, підготовлених фашистами до вивозу в Німеччину!
Я відчула, як мій мозок закипає від розуміння того, що окремі пазли нарешті вишиковуються в ряд, поволі створюючи єдиний візерунок.
Спочатку мені пощастило натрапити на тамплієрівські артефакти, а тепер — на папку Люблінського, в якій знайшовся цей документ — список клейнодів, котрі у 45-му мали бути повернуті до міського архіву. Але що у той скрутний післявоєнний час могло завадити лейтенанту Люблінському привласнити декотрі з них, як-от картину у золоченій рамі? Люблінський міг просто залишити її собі або виміняти у працівників музею на продукти, — на що більше вистачило б нахабства... Хто в ті часи у Кам’янці став би сперечатися із офіцером контррозвідки! Що ж до пані Зірки, очевидно, картина чи ще щось із того переліку просто дісталася їй у спадок разом із пасторалями родича.