Я пригадувала, як пані Зірка намагалася продати єпископу Кармеллі картину, котра і так належала католицькому костелу, бо саме з нього її свого часу вивезли. І цей документ із переліком усіх цінностей у моїх руках — тому підтвердження. В такому разі, — розмірковувала я, — смершівська папка до часу має залишитися у мене. Адже Алла Матвіївна пов’язана з пані Зіркою. Можливо, їй і про родинні зв’язки пані Зірки зі смершівцем щось відомо... Тож папку Люблінського ніяк не можна повертати до архіву.
Тепер отець Люк... Його поведінка була доволі дивною. Він поводився, наче друг, що зацікавлений допомогти мені. Варто бути обережною з ним, допоки я не дізнаюся усієї правди про ті картини.
Розділ VII
Доріан (продовження)
е ніколи малій замазурі Доріан не було так затишно і тепло! О, якби тільки її могла бачити зараз донька пані Фуа, п’ятнадцятирічна Жаннет! Вона б луснула від заздрощів! Її, нечупару Доріан, — так Жаннет дражнила малу — віз на своєму коні справжній лицар! Такий лагідний і милосердний, що навіть загорнув її промерзле до кісточок тіло у свій хутряний плащ! Блаженне тепло розлилося по руках і ногах дівчинки, і вона з великою охотою навіть задрімала б, але розуміла, що така казкова пригода може з нею більше ніколи-ніколи не повторитися, тому боялася проґавити навіть мить того, що сталося.
Лицар, високий, кремезний, у великій, насунутій на очі хутряній шапці, у чорному плащі, підбитому хутром, був таким сильним, коли її наче пір’їнку посадовив на свого коня, таким добрим, коли загорнув її у свій плащ.
Доріан доводилося бачити лицарів. Вони часто зупинялися в таверні Фуа. Замовляли багато вина, хліба, смаженої свинини чи курятини і пригощалися. Після них завжди залишалася купа недоїдків та розбитих кухлів. Іноді вони напивалися та горлали пісень, зачіпали пані Фуа чи її доньку Жаннет, сварилися з іншими відвідувачами, доходило навіть до бійки. Тоді в таверні все летіло шкереберть, вчинявся страшенний гармидер! Все те дуже засмучувало пана Фуа, особливо коли пані Фуа, його дружина, надовго зникала з кимось із гостей нагорі, де знаходилися кімнати для постояльців. Доріан знала напевне: якщо вже пані Фуа піднялася нагору, їй доведеться працювати до перших півнів. Адже пан Фуа хотів подрімати, тож наказував їй пильнувати м’ясо на вертелі і розбавляти вино у глеках, а потім прибирати в таверні, мити посуд...
Прихисток Доріан знаходився в комірчині на горищі. Там завжди було холодно, як надворі. Дірки, через які потрапляло холодне повітря, Доріан ще з осені позатикала старим ганчір’ям, але це мало допомогло. Єдиним її спасінням був товстий, сірий від пилу і сажі димар. Він завжди був теплим, особливо вночі. Біля нього Доріан і звила собі кубельце. Якийсь час гріла спину, а потім поверталася до нього обличчям і тулилася усім тілом, наче собача, доки знову не змерзала в спину. Отак і рятувалася від нічного холоду.
Димар був для Доріан єдиним другом, грів узимку, умів вислухати, не перебиваючи. Іноді Доріан була майже впевнена, що той димар — зачарований лицар, який одного разу оживе і забере її з собою в казкові краї. Про них дівчинка завжди мріяла у вільну від важкої роботи хвилинку. Вона навіть ім’я для нього вигадала — Жуель.
Донька пані Фуа сміялася з неї кілька днів, підслухавши її бурмотіння на горищі. Воно й справді дурнувато виглядало — розмовляти з димарем на ім’я Жуель. Та якщо більше нема з ким?..
Але зараз усе інакше! Навіть Жаннет не посміла б насміхатися з неї! Х’юго де Моле! Вона повинна запам’ятати це ім’я назавжди! Хто знає, чи трапиться з нею коли-небудь ще така гарна історія і чи побачить вона цього лицаря знову!
Холодний вітер жбурляв сніг великими жменями, однак Доріан було так гарно і затишно у її хутряному прихистку! Коні мчали швидко, ще швидше біг Шторм, і це також не могло не тішити дівчинку. Справжній лицарський собака! Ось вони в’їхали в селище, що розкинулося на березі вузького потічка. Звідусіль розгавкалися собаки. Селяни вже спали. Лише в кінці єдиної кривої вулички світився вогонь — у таверні Фуа.
— А що, мій пане, ми таки відірвалися від вовків! — промовив Георг до Х’юго. — Страшно подумати, але цією малою вони, напевно, поживилися б! Вчасно ми над’їхали!
Таверна Фуа, кам’яниця з вузькими, прорубаними у товщі стін вікнами-бійницями і дерев’яною прибудовою колись, мабуть, слугувала сторожовою вежею. Але війни і час не пощадили товстих стін і зруйнували їх більше ніж наполовину. Тож власникам таверни довелося наточувати верх деревом. Шторм, упізнавши дім, зупинився і привітно гавкнув.
— Ну, Доріан, ми приїхали, чи не так? — запитав де Моле у дівчинки, знявши її з теплої спини Паладдіна і спішившись сам.
— Так, пане. Ви заходьте до таверни, а я ще постою тут. Не можна, аби пані Фуа побачила, що Ви мене привезли верхи! — відповіла дівчинка.
— Дурниці.
— О, пане, Ви не знаєте пані Фуа! Її навіть пан Фуа боїться! — перелякано запротестувала дівчинка, та змовкла на півслові, бо двері таверни прочинилися, викинувши на подвір’я прямокутник тьмяного світла і білу напівпрозору пару. На порозі з’явилася пишна жіноча постать. Маленькі прижмурені очі пильно подивилися у нічну темряву, немов розрізали її навпіл, намацуючи поглядом те, що сподівалися побачити. Доріан аж зіщулилася під ним.
— Це ти, ледащице? — пролунав голос пані Фуа, ще молодий та гучний. — Не мовчи і не ховайся! Я чула, як гавкав твій клятий собака! Води принесла?
Жінка перевела погляд із закам’янілої від страху дівчинки на кремезну постать лицаря в довгому чорному плащі та худорлявого Георга де Гастона, який правицею тримав під вуздечку Ясіна, а в лівій — порожнє цеберко Доріан.
Голос пані Фуа вмить став солодким, як патока.
— О, вельможне панство! Прошу вас, заходьте, не слід отут мерзнути серед подвір’я! Мій чоловік потурбується про коней! Гей, Мартіне! — гукнула пані Фуа, не повертаючи до чоловіка голови. — Швидше сюди! Вельможне панство приїхало! Іди, прийми коней, нагодуй гарненько, — торохкотіла вона. — Та швидше, йолопе! — прикрикнула, коли пан Фуа забарився біля м’яса, що смажилося на вертлюгу.
Тим часом, покинувши на господаря Палладіна та Ясіна, Х’юго де Моле з Георгом де Гастоном попрямували до дверей. Ззаду за ними, ні жива ні мертва, тупцяла Доріан.
Невже це все і зараз станеться найжахливіше?! Звичайно, пані Фуа не буде її лупцювати при гостях. Дасть штурхана та й усе. Але неодмінно накаже піднятися у свою комірчину. А коли лицарі сядуть вечеряти, залишить із ними пана Фуа і піде по її душу. Там, на горищі, у тісній холодній комірчині, де завивання вітру приглушують крики Доріан, вона відлупцює її так, що дівчинці світ стане немилим. А рано-вранці, коли лицарі покинуть таверну, штурханами змусить піднятися і приставить слідкувати, щоб м’ясо не пересмажилося над вогнем. Добре, коли так усе скінчиться. Біля вогню можна буде відігрітися. Вогонь добрий, у теплі не так болітимуть сліди від побоїв. Ось тільки спати захочеться... Одного разу Доріан таки задрімала і не помітила, як збігла юшка. Що тоді було!
Тупий біль пронизав спину дівчинки. Потім ще один удар кулаком. Доріан зціпила зуби, щоби навіть подих не вирвався з її губ. Третій штурхан прийшовся під лопатку, туди, де знаходився позавчорашній синець. Він страшенно болів, бо пані Фуа тоді вдарила Доріан не кулаком, а коцюбою. Тупим кінцем. Дівчинка не стрималася і зойкнула.
Х’юго, що вже переступив поріг таверни, зупинився і озирнувся. Він помітив і перекривлене від болю, замурзане лице Доріан, і застиглі сльози в її очах, і злий погляд пані Фуа.
— Приготуйте нам кімнату, — наказав Х’юго де Моле, — а дівчинка нехай вмиється, одягне чисту одіж та повечеряє з нами.