Пані Фуа ковтнула повітря, як викинута на берег сомиця. Вона розгублено перевела погляд із де Моле на Доріан, із Доріан знову на де Моле.
— Вибачте, пане, але навіщо Вам за столом ця... — вона замовкла на хвильку, зваживши, що не слід дратувати такого поважного гостя. — Добре, пане, — проказала, швидко опанувавши себе. — Як завгодно Вам буде, вельможний пане!
У таверні було тепло, пахло смаженою цибулею, м’ясом та сидром. Доріан, перелякана і знічена, провела поглядом Х’юго де Моле і Георга де Гастона до грубо збитого дерев’яного столу у кутку, куди від палаючого каміну йшло благодатне тепло і линули приємні аромати з печі. В іншому кутку при світлі каганців кілька селян грали у кості, та вони принишкли, коли в таверну зайшли два вельможних лицаря. Їхній одяг та впевнена поведінка говорили самі за себе: це тобі не злидні в батьківських іржавих обладунках, котрі час від часу заїжджають до таверни Фуа, щоб перебути ніч. Такі не цураються грати в кості з селянами в надії виграти якусь копійчину; такі не замовляють собі кімнату, щоб переночувати, натомість куняючи й схиливши голову на стіл біля кухля з дешевим вином аж до ранку, а потім, згорнувши свої недоїдки, намагаються утекти, не заплативши. У таких навіть мечів немає... Хоча Марго Фуа й була жінкою, проте добре знала: справжній меч коштує недешево і придбати його до снаги лише вельможному лицарю. А у цих, мабуть, справжні, з дамаської сталі!
Пані Фуа зусиллям відірвала погляд від лицарів і повернулася до Доріан.
— Іди вже, мала сволото!
Тим часом Х’юго де Моле зняв шапку, рукавиці і підбитий лисячим хутром плащ. Очі пані Фуа округлилися, коли під тим плащем виявився інший, з цупкого білого полотна, підв’язаний шкіряним ременем. Червоний лапчастий хрест прикрашав цей плащ ззаду і спереду, і від цього фігура де Моле видавалася ще кремезнішою і вищою. Георг був одягнутий простіше: коричневий плащ без усіляких знаків, проте з не менш дорогої і якісної тканини.
«Лицарі Храму!» — прошепотіли селяни за столом, а Х’юго відчепив важкий меч, поклав його поряд із собою на лаву і нарешті всівся за стіл.
— Господи, Мартіне! — прошепотіла пані Фуа до чоловіка, котрий якраз увійшов і, вклонившись лицарям, попрямував до дружини. — Це ж тамплієри! Чи ти не бачиш? Знаєш, скільки в них грошей? Іди-но у погріб та знайди кілька пляшок отого вина, що твій покійний брат привіз із Бургундії! Та рухайся! Кому кажу?! Так... Печеня готова... — примовляла пані Фуа чи то до чоловіка, чи то до себе. — Так, хліб...
Її погляд знову зупинився на Доріан, що, зіщулившись, наче стала ще менша і брудніша, ніж завжди.
— А ти, мала, іди вмий свою огидну пику! Шуруй на своє горище! — прошипіла пані Фуа дівчинці. — У що ж її одягнути? — міркувала господиня таверни вже сама до себе. — Доведеться взяти старий одяг Жаннет... Нічого, я вирахую це з них! І де вони тільки взялися на мою голову?! Але з іншого боку... Дякувати Богу, таких чудових постояльців послав! Надолужу всі наші витрати! — потерла руки пані Фуа.
У цей час повернувся її чоловік, несучи в руках посірілі від пилюки плящини.
— Ось, любонько! — приязно мовив він до дружини. — Ось вино, як твоя душа і бажала!
Невисокий зростом, опецькуватий, з сумним поглядом і кумедними залисинами, пан Фуа був, зрештою, і натурою непоганий, але обережний в словах і боязкий. Уся таверна належала йому, бо перейшла у спадок від батька, а тому — від його батька. Але давно пан Фуа не відчував себе господарем власного обійстя. Мабуть, одразу після першої шлюбної ночі і перестав відчувати, відколи позбавив красуню Марго цноти. На тому його чоловіча влада і завершилася. З болем у серці згадував, як тоді вперше м’яв її соковиті, тугі, наче стиглі яблука, груди, як серце тріпотіло від насолоди, а він, ковзаючи то в Марго, то з неї, вдоволено думав, що отепер стане справжнім господарем. Батьківський спадок — таверна, дружина — перша в селі красуня, діточки підуть... Але тільки-но забринів ранок і його мати усьому селу довела, що її невістка дісталася сину незайманою, Марго вперше показала свій справжній характер. За рік зжила зі світу свекруху, прибрала до своїх рук таверну, а Мартінові мрії розбила вщент.
Доторкнутися до Марго пан Фуа міг лише тоді, коли вона того бажала. А Марго бажала його все рідше і рідше. Інша справа — заїжджі гості, лицарі та заможне панство, яке після кухля-другого кидало на Марго ласі погляди, а в її пазуху — золоті та срібні монети.
Пані Фуа ладнала гостям кімнати, а потім, залишивши чоловіченька унизу, йшла до вельможного панства розважитись. Що вона там з ними витворяла, — Господь їй суддя!
Мартін бажав радше не бачити і не думати про це. Одного разу, п’ятнадцять років тому, такої ж зимової ночі у таверні зупинився якийсь вельможа. Марго довго не виходила від нього. А через кілька тижнів сама прийшла до пана Фуа, вляглася у подружньому ліжку поряд із ним, її законним чоловіком, і запропонувала виконати подружній обов’язок. Зраділий Мартін Фуа не одразу допетрав, що то за ласка така у його дружини. Кохав її півночі. Знову, як вперше, палко притискався до її грудей, намагаючись не помічати її байдужого погляду, і тихо питав: «Чи добре тобі зі мною, любонько?»
«Роби своє діло, йолопе! — промовила вона таким голосом, ніби й не відчувала нічого, ніби й не кохалася з ним, а сіно громадила. — Роби своє діло, сьогодні твій час!».
Мартін не розумів тих слів. Та й не бажав розуміти! Дорвався нарешті, тож на рік наперед треба накохатись! Хто його зна, коли Марго буде ще така добра. А за три місяці по тому став помічати, що його Марго ніби погладшала, ніби ширша стала. Тонка талія почала розпливатися, груди стали ще пишнішими. Фуа зрозумів: Марго завагітніла. Та ось тільки хто батько тієї дитини: він, законний чоловік, чи той пан заїжджий, з котрим його любонька до світанку розважалася?
Коли народилася Жаннет, вже й не вгадував. Нічого у доньці з його породи не було: гостроока, як Марго, а чорнява і носата, як той гість, якого нечистий послав минулої зими. І знову змовчав. Про що ж говорити, коли так лопухнувся з самого початку! Люди ж засміють!
Через якийсь час — Жаннет тоді заледве виповнилося два рочки — сталася ще одна пригода. До них в таверну забрела вагітна злидарка. Вона просила дозволити обігрітися і хоч трохи хліба. Марго виставила злидарку за двері. Він же пожалів її. Дозволив переночувати у хліві. Вранці ж, коли пан Фуа пішов нагодувати свиней, знайшов у хліві ту злидарку мертвою. Вона лежала в калюжі крові, а поряд із нею, на сіні, загорнута в шматок ряднини, лежала новонароджена дівчинка, на диво гарненька і здорова. Біля немовляти примостився здоровенний собацюра. Він облизував дівчинку, грів власним тілом і, угледівши пана Фуа, взявся жалібно скавуліти, немов просив у нього допомоги.
Коли Марго побачила ту оказію, верещала, мов недорізана, проклинала мертву злидарку та її живе байстрюченя, але пан Фуа боявся Бога, — довелося поховати покійну на сільському кладовищі за власний кошт. Дівчинку охрестили і дали ім’я Доріан.
— Йолопе! — голос «любоньки» Марго вивів пана Фуа зі спогадів. — Повитирай ті пляшки від пилюки, вони ж брудні! Ось ганчірка, а он кухлі. Відріж гарний шмат печені, сиру та віднеси тим лицарям, а я подивлюся, що та мала нечупара робить!
— Любонько, ти відправила її вмитися? — здивовано запитав пан Фуа у дружини. — Що на тебе найшло?
— Нічого, — відказала Марго. — Ті лицарі забажали, аби вона повечеряла з ними. Вмила свою пику і одягнулась у щось чисте. Оце треба знайти якусь стару одежину нашої доньки для неї.
— І ти дозволиш Доріан вечеряти з цими вельможними постояльцями? — ще більше здивувався пан Фуа. — Чи ж це чувано, любонько?! Оця приблуда за столом вельможного панства!
— Не базікай! — відрізала пані Фуа. — Мені самій це не до вподоби.
Пан Фуа похитав головою. Такий поворот йому теж не подобався: Доріан байдикуватиме з гостями! Мала повинна розуміти, що живе тут з милості і має заробляти на своє прожиття чесною працею, а не витрішки продавати.
Підхопивши кухлі і пляшки з вином, пан Фуа потупцяв до столу, де сиділи мессір Х’юго і його зброєносець Георг де Гастон.