— Панове лицарі! — вимовив пан Фуа, боязко поглядаючи на інкрустовані дорогоцінним камінням піхви меча Х’юго де Моле. Для Мартіна Фуа цього було вже більше ніж достатньо. — Панове лицарі! — бадьоро проказав він. — Ось чудове бургундське вино! Зараз я принесу вам смаженини, сиру та хліба, а моя дружина підготує для вас найкращу кімнату в таверні! Ви самі переконаєтеся, як у нас гарно приймають заїжджих!
Не дожидаючи відповіді, пан Фуа крутнувся і поспішив до печі. Там, на подушці з тліючого жару, шкварчала свинина — вкрите рум’яною скоринкою м’ясо. Пан Фуа поклав на дерев’яну тацю велику таріль, відрізав чималий шматок смаженого м’яса — таким можна було нагодувати чотирьох, добрячий кусень сиру, паляницю і поніс все те частування лицарям.
Тим часом Марго Фуа, запаливши свічку, піднялася на горище. Там, біля комірчини Доріан, у замкнутій дубовій скрині, що належала колись матері пана Фуа, вона зберігала речі доньки, з яких та вже давно виросла. Відчинила поржавілу колодку, відкинула важке віко і хутко дістала стару спідницю і сіру поношену кофтину Жаннет. Доріан при світлі каганця вмивалася, хлюпала на обличчя крижану воду із щербатого глиняного кухля. Її довге біляве волосся було так-сяк розчесане і наспіх заплетене в косу.
— Досить, шмаркачко! — насмішкувато проказала пані Фуа. — Змиєш усю вроду, і вельможний лицар відмовиться вечеряти з тобою! Ось, вдягайся! Тільки швидко, нечупаро! Маєш щастя, що у мене зараз багато клопоту! Та нічого, я тобі ще покажу, де раки зимують! — пригрозила Марго заціпенілій від страху Доріан.
Від крижаної води, що стікала краплями з обличчя просто за пазуху, Доріан цокала зубами, але перечити пані Фуа не сміла.
«Господи! — думала вона. — Що ж буде після тієї вечері! Пані оскаженіє від люті!» Навіщо цьому лицарю вона, Доріан, здалася?! Він поїде собі, а як їй жити далі?!
Тремтячими руками Доріан взялася знімати своє брудне перелатане лахміття. Худеньке дівча, але статура вже почала формуватися.
«А що, — раптом спало Марго на думку, — чого це вона мій хліб їстиме задарма? З неї все одно ніякого прибутку, одні розтрати! Тринадцять літ — вік вже немалий! Годі їй плутатися під ногами, хай розважає гостей! Тих, які не можуть заплатити за нічліг у кімнатах для постояльців, але котрим вистачає, щоб заночувати в стодолі на соломі! Є багато чоловіків, котрим подобаються отакі малі, худі незграби! А я буду з них брати гроші за те, що вони з нею розважатимуться... — розмірковувала пані Фуа, пильно розглядаючи у тьмяному світлі огарка худе тіло Доріан. — Треба буде тільки убезпечитися, приготувати якого зілля, щоб ця мала сучка не привела мені завчасно щенят...»
Вродливе обличчя Марго Фуа перекривила зла усмішка: «Це я добре вигадала! Тих, що полюбляють отаких дівчаток, багато. Навіть серед поважних панів є. Може, й оцей лицар такий? Те, що він тамплієр, ще нічого не означає! Теж мені, святенник!» — кусаючи нижню губу, розмірковувала Марго.
Тим часом Доріан і не підозрювала, які огидні думки крутилися в голові у пані Фуа. Їй було ніяково роздягатися на очах у господині, але вона намагалася зробити це якомога швидше: затягнула на талії великувату спідницю, іржавою шпилькою застебнула кофтину і покірно підняла на Марго Фуа свої очі-маслини.
— Зараз ти спустишся вниз, підійдеш до тих панів і будеш робити все, що вони тобі накажуть! — суворо промовила пані Фуа. — Якщо надумаєш опиратися, будеш ночувати там, де народилася — в хліві, разом зі своїм дурнуватим собакою! Голодна!
— Я все зроблю, пані! — присіла у поклоні Доріан. Вона й гадки не мала, що Марго вже наперед уявила її долю — долю повії, що торгує власним тілом. Доріан зійшла по східцях вниз і несміливо підійшла до столу, за яким пригощалися зголоднілі Х’юго де Моле і його зброєносець.
Лицар на мить не впізнав у гарненькій білявій дівчинці, що дивилася на нього маслиновими очима, малу замазуру Доріан.
— Привіт! — усміхнувся їй мессір Х’юго. Його сірі очі огорнули Доріан лагідним поглядом. — Яка ти, виявляється, гарненька! — проказав лицар, відсідаючи до середини лави.
Доріан вклонилася, ніяковіючи від такого привітання, але не зрушила з місця.
— Сідай! Ти, напевне, зголодніла, — лицар ляснув долонею по широкій лаві поряд із собою. — Сідай, сідай, не бійся!
— Пане, я не можу, — ледь чутно відказала Доріан. — Я не можу, пане, хоч і вдячна за Вашу доброту до мене. Пані Фуа вранці заб’є мене до смерті...
— Здається, їй для цього не потрібно шукати причину, дівчинко, — відповів лицар. — Я бачу, вона тебе не дуже любить. Сідай, сідай.
Доріан несміливо присіла на краєчок лавки, але Х’юго де Моле обережно двома руками підняв її і всадовив зручніше.
Георг у цей час наминав печеню. Його рот був забитий смачним м’ясом. Від бургундського він вирішив відмовитися, але мессір Х’юго наказав, аби вино нагріли зі спеціями і подали гарячим. Такий напій був помічним від застуди і добре зігрівав. Георг де Гастон був ладен побитися об заклад, що так просто ця історія з маленькою прислужницею таверни не закінчиться. Мессір, людина дивного характеру, завжди робив усе не так, як належало можновладному пану. Однак після того, як де Моле вступив до ордену лицарів Храму та склав обітниці, родовий замок на півдні Нормандії залишився сестрі Катрін. Вони обоє, діти покійного Жана де Моле, рідного брата Великого Магістра ордену лицарів Храму, насправді були незвичайними людьми. Катрін де Моле відрізнялася від усіх знайомих Георгу панночок і характером, і вчинками. Вона захоплювалася такими речами, за які можна було запросто потрапити в лабети священної інквізиції: їздила верхи в чоловічому одязі, полювала, збирала лікарські трави, а ще сама готувала ліки, пахучі есенції і дивні шматки застиглої ароматичної піни, якими можна було натиратися під час умивання.
Мессір Х’юго теж кохався в науках. Його цікавило зоряне небо і лікарська справа, таємниці металів і мови; він розробляв креслення для ремонту старих веж замку, не цурався косити разом зі своїми селянами сіно в жнива і, як належить воїну, добре знався на всілякій зброї та кулачних боях. Тож Георг наминав їжу і подумки намагався вгадати, що йому спало на думку сьогодні.
— Гей, господарю! — гукнув тим часом лицар пану Фуа. — Принесіть-но кухоль молока цій дівчинці.
Власник таверни став червоним, як печений рак. Він вклонився у відповідь де Моле, наповнив молоком кухоль і поніс до столу.
— У Вашої вельможності добра душа, але даремно, пане, Ви це робите! — обережно підбираючи слова, промовив Фуа. — Ця дівчинка тут прислуга, а не хазяйська дитина, тож не слід її привчати до розкоші!
Х’юго де Моле, здавалося, не розчув слів пана де Фуа. Він поставив перед Доріан кухоль з молоком, відрізав ножем шматок м’яса та сиру і присунув їжу ближче до розгубленої дівчинки.
— Їж і нічого не бійся! — усміхнувся лицар Доріан. Вона несміливо відщипнула шматок м’якуша від скибки. Кухлик задрижав у руці дівчинки, але вона пригубила його і ковтнула молока.
— Ви, пане, напевно, янгол! — прошепотіла Доріан лицарю. — Ніхто ніколи не був таким добрим до мене!
— Їж, їж! — заохочував її лицар.
Доріан ніколи в житті не їла такої смакоти! Запиваючи свіжим молоком шматочки хліба з м’ясом, вона намагалася не плямкати губами, їсти так, щоб крихти не вилітали з її напханого рота, але Х’юго, здавалося, не помічав того.
— Любонько, вони замовили для неї молоко! — прошепотів пан Фуа своїй дружині, коли та спустилася вниз. Дивна картина відволікла навіть трьох селян, що засиділися в таверні за кухлем вина та грою в кості.
— Завтра все село гудітиме, що якийсь дурнуватий лицар годував її у нашій таверні м’ясом і поїв молоком! — пробурчала Марго. — Краще б він вином її споїв, тоді б зробив із нею все, що заманеться, а то ця дурепа наробить такого галасу, що півсела збіжиться!
Пан Фуа здивовано подивився на дружину. Тільки тепер йому стали зрозумілими її наміри та показна доброта.
— Що ти це задумала, любонько? — ще тихіше прошепотів він. — Гріх це. На тобі і на мені гріх. Не можна такого робити.
— А хто ж робить? — вдавано здивувалася Марго. — Я її за стіл із лицарями посадила чи ти?! Мати була шльондрою і донька така ж. Що ж нам, стояти і дивитися, як вона соромить наш дім? Нехай хоч якась користь з того буде. Лицарі ж однаково грошима розплатяться! І взагалі, Мартіне, я думаю, настав час цій малій шльондриній доньці самій заробляти гроші, а не їсти наш хліб задарма. Хай хоч і в такий спосіб, коли іншого нічого робити не вміє.