Пан Фуа злякано перехрестився.
— Бог з тобою, любонько! Що це ти говориш?! Гріх, любонько!
— Замовкни, йолопе! — прошипіла Марго до чоловіка. — Ніж слухати твоє базікання, краще піду запитаю, чи нічого їм не треба.
Розправивши спідницю і поправивши пишні груди, пані Фуа підійшла до столу і вклонилася Х’юго де Моле.
— Я приготувала вам кімнату на другому поверсі, панове! — єлейно усміхнулася ще раз де Моле і Георгу. — Вона, звичайно, не дешева, зате найкраща і найтепліша. Якраз для такого вельмишановного панства, як ваші милості, — знову присіла Марго у поклоні, не зводячи погляду з лицарів.
— Дякую, — спокійно відповів Х’юго. — Будьте ласкаві, постеліть ще одну постіль.
Георг здивовано подивився на мессіра Х’юго. Так, починається. Пані Фуа вкотре єлейно посміхнулася.
— Вже зроблено, пане. Я власноручно застелила ліжко для вас і вашого супутника.
Х’юго витер руки об запропонований господинею шматок чистого полотна.
— Де завше ночує ця дитина?
— Ну, не така вона вже й дитина! — проказала пані Фуа. — Вона наша служка і заробляє собі на хліб, працюючи в таверні. А спить вона на горищі, пане лицарю, коли не обслуговує наших гостей. Ви ж розумієте, пане, про що я...— Марго показала свої на диво рівні білі зуби і знову присіла в поклоні. Її пишні груди захиталися в такт сміху.
Х’юго де Моле перевів погляд з пані Фуа на дівчинку і знову на господиню таверни.
Доріан почервоніла і знітилася під тим поглядом. Їй стало соромно. Вона не зовсім розуміла, про що говорить пані Фуа, але відчула: про щось дуже погане, сороміцьке.
— Що Ви таке кажете? — перепитав Х’юго. — Це дівча зовсім ще дитина!
— О, пане, нехай Вас не вводить в оману вік Доріан. Вона така ж розпусниця, як і її покійна приблуда-мати, і добре знає свою справу, так що не соромтеся, пане... — Марго замовкла, не доказавши, бо холодний погляд де Моле нарешті змусив її прикусити язика.
Х’юго де Моле мовчки вислухав торохтіння Марго Фуа.
— Приготуйте ще одну постіль, — повторив він. — Дівчинка спатиме в кімнаті. Потрудіться виконати моє прохання швидко, бо і я, і мій зброєносець дуже потомилися. Та й дитина ця стомлена.
Марго закліпала очима. Зрозуміла: її задум не вдався. Лицар, якщо і не був, то у всякому разі вдавав святенника. Вона кивнула головою і, вклонившись, пішла геть від столу, як побитий собака.
— Що це було, мессіре Х’юго? — проказав Георг де Гастон, здивовано дивлячись на де Моле.
— Не бери до голови! — махнув рукою лицар. — Хвора на голову жінка, прости мені, Господи!
В очах Доріан блищали сльози, а руки тремтіли так, що здавалося, кухлик з молоком випаде з них на підлогу.
— Чого ти, дитя?! Твоя господиня не образить тебе, не бійся.
Але від тих слів дівчинка схлипнула і здавлено заридала.
— Ну, ну, дівчинко... Не треба плакати! — лицар погладив Доріан по білявій голівці. — Я обіцяю, дитя, тебе більше ніхто не образить!
«Он воно що! — подумав Георг де Гастон. — Он що задумав мессір Х’юго...»
Їсти Доріан більше не хотілося. Хліб і м’ясо ставали поперек горла. Та й не звикла вона до такої їжі і в такій кількості.
— Коли попоїла, то час вкладатися спати! — проказав де Моле. — Вже пізно.
Витерши Доріан сльози, він допоміг дівчинці злізти з лави, перекинув через руку хутряний плащ, узяв свій меч і попрямував із нею до східців, що вели на другий поверх таверни. Вони голосно рипіли, та Доріан здавалося, що то найкращий звук, який вона коли-небудь чула, а східці ведуть просто до раю, де, напевне, живе її мати. Рідна, справжня мати, якої вона ніколи не знала.
Селяни, що грали в кості, по одному покинули таверну, здивовано перешіптуючись. Нікому з них не доводилося бачити, щоб хтось із заїжджих гостей так ласкаво розмовляв із малою замазурою, що прислужувала в таверні. «Що то за чудасія така? — міркували вони поміж собою. — Постояльці-тамплієри, звичайно, люди Божі, але вже занадто добре ставилися вони до малої байстрючки!».
Георг де Гастон трохи затримався внизу. Вийшов надвір, провідав Палладіна та Ясіна, які мирно посопували у теплому стійлі. Біля коней дрімав і Шторм, собака Доріан. А коли Георг піднявся в кімнату, де пані Фуа постелила їм на ніч, то розсміявся.
— І оце, мессіре Х’юго, найкраща в таверні кімната? — промовив Георг, оглядаючи хоч і теплу, але досить убогу кімнатку з невеличким віконцем, затягнутим припорошеною снігом кольоровою слюдою.
Доріан, як ввійшла, так і стояла біля порогу, несміливо поглядаючи то на лицарів, то навколо себе. Скільки вона жила в таверні, ніколи не бувала в кімнатах для гостей. Пані Фуа не дозволяла їй сюди заходити. В кутку на триніжку тліла жаровня, в іншому стояло два вузьких, грубо збитих ліжка, зсунутих докупи в одне, застелених все ж чистою постіллю. Блимав каганець на грубому дерев’яному столі... Ще одна постіль лежала згорнута на пласкому віку старої дерев’яної скрині. Саме в ній колись Марго Фуа привезла чоловіку придане — сувої льняного полотна, торбинку срібняків та трохи золотих, які їй заповів покійний батько.
— Мессіре Х’юго! Я спатиму на підлозі, біля жаровні, — проказав Георг, знімаючи зі скрині набитий пахучими польовими травами товстий сінник і постільну білизну. — Пахне домом! — задоволено зітхнув він, вдихнувши аромат сінника. «І Катрін де Моле...», — додав про себе подумки, пригадавши невеличку кімнату в східній башточці замку, завішану букетами засушених трав, коріння та квітів. Там панночка Катрін готувала ліки, ароматичні есенції, пахучу застиглу піну для вмивання, а ще вночі спостерігала зоряне небо.
— Як хочеш, Георгу, тільки дивися, щоб сінник вночі не загорівся! — усміхнувся Х’юго. — Ну, Доріан, подякуй Георгу. Сьогодні ти спатимеш, як принцеса королівської крові! Георгу, відвернися, нехай ця юна панночка вкладеться спати! — проказав він, трохи відсуваючи одне ліжко, щоб добратися до іншого.
Доріан стояла розгублена, несмілива. У голові юрмилася купа думок. Що це відбувається? Чому з нею? Що їй робити завтра, коли цей добрий лицар покине таверну назавжди?
Х’юго де Моле, повернувшись до дівчинки спиною, скидав свій плащ, теплі шкіряні чоботи... Як раптом запитав Доріан:
— Дитинко, а ти б хотіла поїхати зі мною? У мене є чудова сестра. Її звати Катрін, і ти обов’язково їй сподобаєшся! Вона навчить тебе всього, що мають знати юні панночки, і навіть більше...
Він замовк, бо не чув ані шурхоту за спиною. Невже Доріан, скориставшись тим, що Георг і він відвернулися, прослизнула в двері і пішла на своє холодне горище?!
Х’юго повернувся. Ні, дівчинка стояла, як і раніше, біля дверей, а з її маслинових очей котилися сльози.
— Доріан! — тихо покликав він. Замість неї ворухнувся Георг. Повернувся обличчям в кімнату, щоб подивитися, що таке діється.
— Доріан! — повторив Х’юго.
— О, пане Х’юго! Я знала! Я знала, що Ви колись приїдете за мною! Я вірила в це, пане! — проказала крізь схлипування Доріан. — Я так молилася до Бога, щоб він швидше направив Вас у цю таверну! — Вона кинулася до лицаря, і він, піднявши її на руки, пригорнув до себе.
«Я так і думав! — подумки усміхнувся Георг де Гастон, знов повертаючись обличчям до тліючої жаровні. — Коли прибудемо в замок де Моле, обов’язково запишу цю історію у свою книжечку!».
Де Моле тим часом вклав Доріан у ліжко, зняв її розтоптані перелатані черевики і, вкривши ковдрою, погладив волосся.
— Спи! — мовив тихо. — Спи і нічого не бійся!
Сам, дмухнувши на каганець, навпомацки закінчив роздягатися і влігся на сусіднє. Ліжко важко зарипіло під його вагою. Згодом у кімнаті було чути лиш спокійне дихання чоловіків і сопіння Доріан...