Ранок видався спокійним, але морозяним. Скажений вітер ущух, а від хурделиці залишилися лише високі снігові замети. Де Моле навіть на якусь мить здалося, ніби вчорашня пригода з вовками серед долини була поганим сном. Він прокинувся раніше за Георга. Одягався тихо, намагаючись не розбудити дівчинку. Вперше в житті Доріан спала не на купі ганчір’я біля сірого комину, а у справжньому ліжку.
— Мессіре Х’юго! — почувся голос Георга де Гастона. Зброєносець протирав заспані очі. — Вирушаємо?
— Так, Георгу, але спочатку поснідаємо! З нами дитина, а дорога ще далека. Замов нам сніданок і осідлай коней...
— Ви серйозно вирішили її взяти з собою? — поцікавився Георг, хоч відповідь знав наперед.
— Так. Якщо я цього не зроблю, то картатиму себе все життя, що не допоміг, коли це було в моїх силах. Та й Катрін, я гадаю, буде рада, — усміхнувся лицар. — Може, перестане нас із тобою виховувати.
Він обережно, намагаючись не грюкати дверима, вийшов із кімнати і спустився вниз.
Там біля каміну вже порався пан Фуа. Веселі язики полум’я лизали сухе паливо, поволі наповняючи теплом вихололий за ніч простір таверни.
— Доброго ранку, пане! — чемно привітався він із де Моле. — Як спалося? Вже вирушаєте?
— Так. Скільки я винен за нічліг?
— О, то не зі мною. Зараз я покличу свою дружину, — проказав пан Фуа, витираючи руки від сажі об засмальцьований фартух. — Любонько! — гукнув він до Марго.
Пані Фуа ніби чекала, коли її покличуть. Трохи розгублена, але одягнута і зачесана, як годиться господині таверни, в яку о будь-якій порі можуть завітати гості.
— Любонько! Пан лицар хоче розрахуватися за вечерю і нічліг.
— Зараз, пане, підрахуємо! — жваво проказала Марго. — Бургундське вино і їжа на трьох, овес і стійло для ваших коней, кімната, зауважу, найкраща в таверні, чиста постіль, сінники, одяг для дівчинки, як Ваша світлість того забажала, вугілля для жаровні, вікно в кімнаті...
— Повітря... — підказав Х’юго де Моле, розсміявшись із тих дивних підрахунків.
— Що? — перепитала пані Фуа.
— Повітря, — повторив де Моле. — Ви не порахували повітря, яким ми дихали всю ніч.
Все ще усміхаючись, він дістав зі шкіряного гаманця золотий. На ньому красувався профіль короля Філіпа Вродливого.
— Цей золотий — старого зразка, — проказав він, крутнувши монету на столі перед пані Фуа. — У ньому достатньо золота.
— О-о-о! — майже простогнала Марго Фуа, не відриваючи погляду від монети, що зробила кілька обертів і від власної ваги лягла на дерев’яну стільницю. — Пане, Ви щедрий гість!
— У мене є ще одна справа до вас, — проказав де Моле, сідаючи на лаву і змушуючи тим самим присісти пана і пані Фуа. — Ким доводиться вам ця дівчинка, Доріан? — запитав лицар, пронизуючи поглядом господарів таверни.
— Вона... — почав було пан Фуа, та Марго випередила його.
— О, пане, від неї самий клопіт! Доріан доводилася донькою одній приблуді-жебрачці, яка... — тут пані Фуа подивилася на свої розчепірені пальці, — тринадцять літ тому завернула до нашої таверни... Хай би її грім побив ще в долині! Жебрачка була вагітна... І, звичайно, ми з чоловіком не могли їй дозволити залишитися в нас. Робітниця з неї самі розумієте яка... Але мій чоловік дозволив їй, на біду, заночувати в нашій стодолі. Вночі у неї розпочалися перейми і, народивши цю дитину, жебрачка померла...
— Ми, як добрі католики, — докинув і своїх п’ять копійок пан Фуа, — не могли залишити все так і покинути новонароджену помирати. Тож і взяли її в дім на виховання. У нас є власна донька Жаннет, трохи старша, тож вони і росли разом.
— А що виросло, самі бачите: нечупара, ледащиця, ще й до чоловіків дорослих ласа! І це в такому віці! — промовила пані Фуа. — Погана спадковість, пане! Знаєте, як в народі кажуть: який обруч, така бочка; яка мати, така й дочка!
— Досить, — зупинив її Х’юго де Моле. — Я хочу цю дівчинку забрати з собою.
В очах пані Фуа закляк здивований вираз, а в голові одна за одною, ніби наввипередки, побігли думки: «Гроші! Треба просити гроші!»
— Так, пане, але... — почав було пан Фуа.
— Ви самі кажете, що від дівчинки мало користі... — повільно проказав де Моле, — тож, як я розумію, вам не шкода буде розлучитися з нею.
— О, пане! — намагаючись усміхатися, відповіла Марго Фуа. — Так-то воно так, але Доріан все ж виконувала певну роботу в таверні: ходила по воду, годувала свиней і птицю...
— Тобто вона давно відпрацювала вам за вашу ласку до неї, — насмішкувато додав Х’юго.
— Ну, — покусуючи губи, протягнула пані Фуа, — можливо, я перебільшувала трохи... Усіляке траплялося... Е-е-е... Але ж і ми витрачали на неї гроші! Годували, одягали!
— Скільки ви хочете за неї? — прямо запитав лицар. — Мені ніколи довго теревенити. Поснідаємо і вирушаємо.
— Ми... Ми не думали над цим, пане! — розгублено відповіла пані Фуа. Її плани щодо замазури Доріан руйнувалися один за одним!
— Розсудімо справедливо, — проказав лицар. — Дівчинка виконувала всю чорну роботу в таверні, жила на горищі, ходила у лахмітті. А вчора, якби ми не над’їхали вчасно, її разом із тим старим собакою роздерли б вовки! Тож ви б не мали з того жодної користі.
Де Моле розв’язав шкіряний гаманець і відрахував ще три золотих монети.
— Гадаю, цього вистачить. І подайте, будьте ласкаві, щось на сніданок...
Коли Доріан ласувала шматком сиру і скибкою хліба, запиваючи те все гарячим медвяним чаєм, їй здалося, що усього того болю і принижень ніколи з нею і не траплялося! Так, вона жила новим, ще незвіданим життям.
Вранішнє сонце по-новому світило, пробиваючись у слюдяні віконця таверни, свіже морозяне повітря вривалося в двері, коли хто-небудь із селян заходив усередину...
На ній все ще була спідниця і кофтина Жаннет, а на ногах стоптані постоли, які вона взувала поверх товстих онуч із ганчір’я, але все те вже не мало для Доріан ніякого значення.
Вона дивилася то на одного лицаря, то на іншого і розуміла: все змінилося! Назавжди! І можливо, буде всіляко, але так, як було раніше, — ніколи!
Заспана Жаннет якраз спускалася сходами зі своєї кімнати, коли угледіла дивну картину: вмита і заплетена Доріан у її старій спідниці та кофтині сидить за столом з якимись панами і наминає сир! У Жаннет округлилися очі. Вона протерла їх, щоб краще придивитися, чи не сон це часом! Але ж ні! Он мати і батько шепочуться біля вертлюга зі ще не засмаженим каплуном, он місцевий пиячок дядько Граньє вовтузиться за дальнім столом біля свого кухля...
— Мамо, що це? — голосно запитала Жаннет, вказуючи пальцем на Доріан. — Що відбувається? Чому вона сидить за одним столом із відвідувачами? І чому на ній мій одяг?!
Пані Фуа сполотніла, але вичавила з себе фальшиву усмішку.
— Доню, не переймайся! То вельможне панство з великої милості дозволило Доріан поснідати разом із ними.
Марго Фуа присіла у незграбному реверансі до Х’юго і Георга, а її пишні груди колихнулися під новою сорочкою, як морська хвиля.
Жаннет, викапана матір, ще більше розсердилася. Її гострий, неприязний погляд уперся в спину Доріан, обличчя зблідло, а чорняве волосся, не розчесане після сну, тільки додало дівчині схожості із міфічною Горгоною.
Пані Фуа підійшла до доньки. Схопила її за руку і потягнула до вертелу, де стояв батько.
— Заспокойся, Жаннет! Ці пани забирають Доріан із собою. Вони добре заплатили нам, серденько.
Дівчину перекривило від злості.
— Але ж ти казала, що ми зробимо з неї повію і вона розважатиме наших гостей! Ти казала, що так збільшимо мій посаг! А тепер?! Чекати, коли хтось заможний заверне в цю діру? Чи мені накажеш спати з отим забродом, що ночує у нас? — визвірилася Жаннет на матір.
Голосний ляскіт змусив її змовкнути, а на блідій щоці Жаннет залишився слід від долоні пані Фуа.
— Замовкни, кажу тобі! — проказала вона, але Х’юго де Моле вже стояв у неї за спиною.
— Ось воно що!
Жаннет, тримаючись долонею за щоку, знітилася. Вона підняла очі на лицаря, і пекуча заздрість запалала в її серці ще з більшою силою. Жаннет була сміливішою за матір.