Отець Люк справді не збирався залишатися зі мною. Вказавши рукою на письмовий стіл та приземисту шафу, у якій розміщувалися картки бібліографічного покажчика, він повернувся і вже мав намір ступити під склепіння підземного ходу, яким ми сюди спустилися, як я зупинила його.
— Отче... забула Вас спитати. А картина... Що з тією картиною пані Зірки?
— Я її придбав, Едіто, за чималі кошти і чекаю, коли її привезуть сюди, до костелу. Звичайно, я її Вам покажу перед тим, як вона поїде до Риму, — відповів на моє питання отець Люк. Вочевидь, пані Зірка вирішила не ризикувати з Вашим знайомим, Князевичем.
Розділ XII
Смерть Х’юго
1327 р. Поділля,
Кам’янецький замок
ій пан помирає, мессіре де Гастон, він помирає...
Доріан де Моле закрила руками обличчя, аби Георг де Гастон не бачив сліз, що котилися по її блідих впалих щоках. Біля ліжка Х’юго вона ще трималася, але зараз, тут, на вершечку башти, звідки засніжене місто виднілося як на долоні, сили покинули її. Навкруги було стільки простору! Могутня зимова стихія кружляла вітрами навколо шпилів замку, намотуючи білі полотна снігу на дахи веж... Якби позичити хоч трохи у цих холодних західних вітрів міці, вона б вклала ту міць у груди коханого, аби полегшити його подих, аби він міг знову дихати вільно, насолоджуватися дзвінким зимовим повітрям, ловити вустами її поцілунки...
Х’юго завіз її так далеко від дому, від батьківщини. Він став для неї батьком, другом, коханим, чоловіком. І ось тепер, коли всі нещастя зосталися позаду, коли залишилося тільки жити і радіти життю, він помирав. Помирав від підступної хвороби, що понад рік непомітно висотувала життя з його тіла.
Хрипке дихання перейшло у глухий стогін, жар не спадав. Хоч він і боровся з останніх сил, криваві згустки вилітали з грудей щоразу, коли де Моле заходився глибоким кашлем.
Сухоти — неміч, яка вчепилася до її Х’юго десь через рік після їхнього одруження і відтоді невмолимо і вперто підточувала його сили, зводила в могилу.
Чому він? І звідки та неміч взялася? Спочатку Х’юго віджартовувався, приймав трав’яні настої, котрі готував для нього місцевий лікар. У їх затишних покоях тепер стояв терпкий аромат, яким пахли усі ті настоянки. Вечорами Доріан наказувала вносити дерев’яну бочку, наповнену гарячим відваром трав, аби ота цілюща пара наповнювала покої, аби де Моле було легше дихати. Так радив лікар, і ті поради справді допомагали.
В особливих скляночках Доріан тримала мазі та натирання, котрими намащувала груди Х’юго, аби легені прогрівалися і могли працювати краще.
Лікарські трави збирала сама. На подільських луках їх росло чимало. Ще у замку сестри Х’юго, Катрін де Моле, вона навчилася розрізняти їх, використовувати за потреби.
До світання прокидалася в гарячих обіймах коханого, спітніла, пропахла гіркими натираннями та мазями, запах яких всотувала її шкіра з його тіла.
Чого тільки в складі тих мазей та натирань не було: борсучий та ведмежий жир, болотяна ряска, очі білок, зміїна отрута, слиз равликів, мозок ондатри та усіляка інша гидота.
Він терпляче дозволяв їй усім тим намащувати його, годувати пареним вовчим м’ясом, слухняно приймав ліки, ходив босоніж по росі, робив усе, що вона загадувала йому, бо життя тут, у чужій країні, подарувало йому те, на що він ніколи вже не сподівався, давши ордену обітницю безшлюбності та простоти. Він хотів, мусив жити.
Адже тут, на русинських землях, він був вже не зовсім тим лицарем-тамплієром, яким заприсягнувся бути. Яка користь у цім краї з його целібату, його відречення від життя, сповненого кохання до неї?
Відколи він привіз її сюди, Доріан розквітала просто на очах. Затюкане нормандське дівча, цей тендітний пуп’янок, котрий йому вдалося вивезти з Франції, загорнувши у поли свого плаща, перетворювався на витончену троянду.
Він вчив її усьому, що знав сам: читати, малювати, рахувати... Вона з легкістю опанувала русинську та польську мови і навіть допомагала йому, виконуючи нескладні креслення споруд, часом підказуючи несподівані рішення.
Вона горнулася до нього вечорами, споглядаючи зоряне небо над замковими баштами, їздила з ним на полювання і кінні прогулянки. Вона ставала частиною його, все глибше і глибше западаючи у душу.
Зрештою Х’юго де Моле почав ловити себе на думці, що Доріан, його маленька вихованка, хвилює йому серце більше, ніж будь-яка жінка у цьому містечку. І що не за горами той час, коли він змушений буде віддати її комусь за дружину, благословивши на шлюб, як батько доньку.
Що за дурня? Хіба він їй батько? І чому він повинен віддавати комусь ту, котру жадає сам?
Від цього шлюбу могло б народитися багато здорових та гарних дітей, якби він міг прожити довше.
Але невблаганна доля мала свої плани, виділивши йому так мало часу, а лоно Доріан не бажало вагітніти раз за разом. Зрештою, він і сам приділяв їй недостатньо часу!
Замість ранкових пестощів у ліжку — ранні підйоми та вічні будівничі справи... Здавалося, у цьому місті немає жодного муру, жодного каменя, до якого б не торкнулася його рука.
На прохання князя Юрія він реконструював застарілі укріплення, перебудовував башти і укріпляв стіни бастіонів. Володарю цієї землі забажалося мати на східній межі міста церкву, котра могла б слугувати одночасно оборонною твердинею, — Х’юго де Моле здійснив це бажання. Він побудував величний храм, присвятивши його своїй Доріан. А вона нарешті вдячно подарувала йому сина, спадкоємця Годфруа. Він підносив її у своєму серці вище за ті стрімкі шпилі замку, в котрому князь Юрій люб’язно дозволив оселитися втікачам-тамплієрам. Але насправді він їй зумів дати так мало!
Доріан обперлася рукою на підвіконня бійниці. Холодний вітер вривався тугим струменем, вибиваючи волосся з-під її розшитого білими перлами очіпка. Від болю, що терзав її серце, хотілося скавуліти собакою.
— Дорога моя пані! — Георг де Гастон несміливо обійняв тендітні плечі Доріан. — Усе в руках Господніх. Маємо бути сильними і вірити.
— Але мій пан помирає, мессіре де Гастон! Що буде далі?
— Будемо жити далі, моя пані. Інакше не можна.
— Ви не розумієте! Він моє життя!
Де Гастон скрушно зітхнув. Він уже знав те, про що Доріан поки що не знала. Найперше про те, що остання воля де Моле мала назавжди розбити серце цієї відданої і закоханої у нього жінки.
Доріан вирвалася із обіймів де Гастона і побігла крутими сходами донизу. Долонею затулялася, аби ніхто не почув її плачу.
У нагрітому жаровнями подружньому покої Х’юго де Моле почувався, як у пекельному вогні. Холодна долоня Доріан, що лягла на його чоло, на мить остудила той вогонь. Де Моле підняв важкі повіки.
Вона вже ластівкою вилася навколо хворого. Зволожувала потріскані губи, притуляла до чола змочений у крижаній воді шматок полотна.
— Послухай мене, Дорі! — він прошипів ці кілька слів, прокашлявся, спльовуючи кров на білу хустинку, яку вона завбачливо піднесла йому до вуст. — Мені важко це казати тобі, але все йде до гіршого. А тому вислухай, що я тобі зараз скажу: ти мусиш відпустити Годфруа, Доріан, — прошепотів де Моле, докладаючи чималих зусиль. — Мусиш відпустити нашого сина. Нехай повертається з Георгом де Гастоном до Нормандії, нехай повертається на батьківщину.
Вона від несподіванки завмерла, заніміла, намагаючись усвідомити зміст сказаних де Моле слів.
— Мій пане, ти хочеш, аби я відпустила нашого сина до Нормандії з мессіром де Гастоном? — перепитала Доріан. — А я? Я маю залишитися тут?
— Де Годфруа? — важко проговорив Х’юго, простягаючи руку. — Поклич його, Доріан. Я маю попрощатися з нашим сином, поки свідомість не покинула мене.