— Ні! Ні! — закричала вона. — Ти не можеш так вчинити зі мною! Ти не можеш померти, мій пане!
— Поклич Годфруа, Доріан! Поклич нашого сина!
Вона звикла коритися йому в усьому, бо та покора ніколи не була для неї чимось складним, неприйнятним чи обтяжливим. Але тепер, на смертному ложі, Х’юго наче знущався з неї.
— Наш син, наш Годфруа — спадкоємець давнього і славного роду! — прохрипів він. — А тому має повернутися на батьківщину і продовжити рід де Моле. Ти ж після моєї смерті залишишся тут, вийдеш заміж за мессіра Бертрана де Фруа і намагатимешся бути щасливою.
Від такого їй перехопило подих. Гнів заклекотав у грудях, а потім зірвався з припону і завертівся на кінчику язика. Бертран де Фруа? Як сміє він таке говорити їй? Як може вимагати таке від неї? Вона ж його законна дружина! Вона...
— Послухай мене, Доріан! — кров червоним струмочком стекла з кутика губ де Моле. Він знову надовго закашлявся. — Послухай мене! Тобі потрібен буде чоловік, з яким ти почуватимешся захищеною, забезпеченою. Мессір де Фруа готовий взяти на себе подружню опіку над тобою за умови, що й ти будеш прихильна до нього. Я розмовляв з ним. А Георг де Гастон давно хотів повернутися до Нормандії. Наш син після моєї смерті поїде туди з де Гастоном. Така моя остання воля.
— Ти, ти... Ти ніколи не кохав мене! — прокричала Доріан. — Ти став для мене життям, а тепер покидаєш мене і навіть єдине, що залишиш по собі, наказуєш мені віддати!
Х’юго де Моле ледь усміхнувся.
— Я чиню так, бо кохаю тебе. І завжди кохав. Коли мене не стане, ти маєш розпочати нове життя. Ти зрозумієш все потім, Доріан. Колись. Поклич Годфруа. Негоже позбавляти мене останньої можливості побачити сина.
Білявий сіроокий хлопчик у супроводі Георга де Гастона несміливо підійшов до батькового ложа. Озирнувся на матір. Доріан заходилася беззвучним плачем.
— Не лякай його, Доріан... Він мусить знати, що існує смерть.
Х’юго простягнув свою руку, і де Гастон допоміг тій руці лягти на голову юного Годфруа.
— Благословляю тебе, сину, всіляким земним благословенням, — прошепотів Х’юго. — Пам’ятай, що ти — де Моле, що у твоїх жилах тече кров лицарів і цього не змінити нікому. Стань гідним своїх предків, особливо дядька Жака де Моле і здобудь славу, яка перевершить його благі діла.
Годфруа припав до батькової руки губами. Доріан кинулася до сина і разом з ним вхопилася за руку Х’юго.
— Прошу! Прошу... Не покидай нас, кохання моє!
Та погляд Х’юго якось відсторонено ковзнув по її обличчю. Рука повисла, наче ослаблена тятива. Очі затуманилися, і де Моле, прикладаючи неймовірні зусилля, прошепотів до свого колишнього зброєносця Георга де Гастона:
— Чаша має залишатися тут, як я і повелів тобі. У стінах цього замку. Подалі від Франції.
— Так, мій пане, — де Гастон схилив голову.
— Ти усе зробиш, як я тобі наказав?
— Так, мій пане, усе зроблю.
— Годфруа має знати... — прошепотів де Моле.
Покої поволі заповнювалися лицарями. Тими, хто, покинувши з де Моле Францію, прибув свого часу з ним сюди, на русинські землі, аби знайти притулок для себе і врятувати безцінний скарб — Чашу Омбре.
— Дозвольте, моя пані. Мессір де Моле мусить прийняти останнє причастя.
Доріан вже не бачила того. Свідомість помутніла і розчинилася в глухій темряві. Вона незчулася, як її підхопили руки одного з лицарів, того самого Бертрана де Фруа, що вже за рік стане її чоловіком і з яким Доріан проживе ще багато років на цій чужій землі, що дала їй та Х’юго де Моле прихисток свого часу. Проживе безбідно до глибокої старості, народивши Бертрану семеро дітей, чорнявих, карооких, зовсім не схожих на білявого Годфруа де Моле.
Після від’їзду до Франції її син назавжди зникне для неї. Жодної звістки з далекої Нормандії! Неначе розчиниться серед її долин. Але одного разу з Риму їй надійде лист із підписом якогось преподобного отця. Незнайомий священик до болю знайомим почерком, назвавши Доріан «Моя пані», напише їй, що її син Годфруа став гідним продовжувачем роду де Моле і їй та покійному Х’юго є ким пишатися...
Розділ XIII
Князевич
о Ви там накоїли, Едіто? — замість привітання голосно поцікавилася директриса архіву, тільки-но я з’явилася на роботі. Її сердите обличчя не пророкувало нічого доброго. — Ходімо до мене в кабінет, є розмова.
— А про що йдеться? — здивовано перепитала я.
— Після такого дзвінка можна інфаркт отримати. Не дасте спокійно до пенсії допрацювати! — Алла Матвіївна шарпнула двері і увійшла до свого кабінету. — Оце понеділок удався...
— Поясніть, нарешті, у чому справа? — я швидко прокрутила у пам’яті події останніх днів. Єдиною крамолою було те, що я підслухала розмову пані Зірки з єпископом. Невже там, на сходах, була встановлена відеокамера?
— Кілька хвилин тому мені телефонували з СБУ! — очі директорки округлилися, ніби підкреслюючи вагомість сказаного. — Цікавилися Вами, розпитували, скільки Ви у нас працюєте, чим конкретно займаєтеся.
— І що?
— І нічого! — знервовано відповіла Алла Матвіївна. — Просто я здогадуюся, звідки ноги ростуть.
— Алло Матвіївно, будьте люб’язні, поясніть мені, в чім справа. Або ж я йду собі працювати, — спромоглася я відповісти якомога спокійніше.
— Знову Ваші тамплієри? Вам же веліли покинути ці дослідження! Ну є там якісь печатки та інші тарахкальця... Ну і хай будуть. Лежали собі з часів Другої світової і нехай далі лежать! Далися Вам ті лицарі Храму! Так ні, Ви все копаєте, шукаєте вчорашнього дня. То у Золочеві, то у Середнянському замку... А тепер знову у нас?
Директорка відкашлялася і тремтячою рукою накапала у воду валер’янки.
— Ви по-людськи не розумієте, що у нас в місті ці тамплієри — тема, яку не варто чіпати заради ж власної безпеки? — верескнула вона. — Чи гадаєте, що Ви розумніша за усіх?
— Алло Матвіївно, все одно не зовсім розумію, у чому справа.
Я хитнулася на підборах і до болю в пальцях стиснула спинку стільця.
— Не розумієте, голубонько? — директорка піднялася з-за столу. Мабуть, аби бути на одному візуальному рівні зі мною. — Ви гадаєте, якби все так просто було, мої підлеглі не зайнялися би цим дослідженням без Вас? — блимнула вона на мене важким поглядом.
— Ось у чому річ, Алло Матвіївно! — відчуваючи, як кров все дужче пульсує у скронях, промовила я. — То я в чомусь перехопила хліб у Ваших співробітників?
— Пані Едіто, Ви, здається, не зрозуміли, про що я Вам повідомила, — повторила директриса. — Мені через Вас сьогодні телефонували з СБУ.
— Ну то й що? — холодно перепитала я. — СБУ не НКВД. До того ж якби вони мали щось до мене, то телефонували б мені, а не Вам.
Запал Алли Матвіївни почав потроху спадати, але в очах все ще відбивався непідробний, первісний, совдепівський страх.
— По-перше, Алло Матвіївно, звідки Ви знаєте, що то справді телефонували з СБУ? Хіба Ваш апарат визначає номер? — поцікавилася я, киваючи на старий телефон.
— Чоловік, що телефонував, представився.
— То й що? Може, то мій залицяльник, з яким я знатися не бажаю, — розсміялася я. — Хотів, аби мене напевне покликали.
Алла Матвіївна зблідла.
— Ваш кавалер працює в СБУ? — з надією в голосі запитала вона.
— Ну, нехай телефонували з СБУ, — я знизала плечима. — Зараз XXI століття, а не часи сталінських репресій!
— Це Ви так, любонько, вважаєте! Їм приколупатися — раз плюнути, тим більше сьогодні! Я все життя тут пропрацювала і не хочу наостанок через Вас потрапити у якусь халепу.
— Тоді поясніть, чому Ви вважаєте, що справа у тамплієрах? Я справді займалася цією темою. Колись. Але ніяк не доберу, до чого тут Ви, СБУ чи ще хтось, — вдавано байдуже проказала я.
Директриса важко опустилася в крісло.
— Наша співробітниця знайшла опублікованими на якомусь закордонному науковому сайті Ваші матеріали! Там Ваше ім’я та фото навіть є... Публікація цьогорічна, весняна. Вам же заборонили цим займатися! — гаркнула директорка знову. — Тим більше публікувати свої недолугі теорії на іноземних ресурсах!