— Так, — продовжував Юрій. — Адже Ваша знахідка — незаперечний доказ того, що в період Галицького князівства у Кам’янці-Подільському розміщувався гарнізон лицарів-тамплієрів. Здається, так написано в одному з Ваших матеріалів. А потім, — продовжував він, — коли у місті з’явилися мої люди... Пам’ятаєте той скандал?
Я добре все пам’ятала.
— Так, — відповіла я. — Ви зі своїми людьми тоді ще заявили права на історичну пам’ятку — Кам’янецький замок, а точніше, на одну з його башт, обіцяли впорядкувати, залучивши чималі інвестиції та перетворити її на резиденцію ордену.
— Саме так, — підтвердив Князевич.
— Тоді до чого тут мої статті та дослідження? Мало в які ігри можуть бавитися дорослі заможні чоловіки...
Юрій незадоволено гмикнув. Напевне, його дратувало те, як я повільно міркувала.
— Згоден, — погодився він. — Але Ваші дослідження вже наробили багато галасу.
— Багато галасу наробили Ви своїми заявами збудувати на даху вежі Кам’янецького замку вертолітний майданчик, пане Князевичу. А ще зухвальством, з яким Ви спілкувалися з місцевими ЗМІ і чиновниками, — обурено заперечила я. — Навіть якщо ця організація — забава дорослих заможних чоловіків, Ви мали б поводитися більш коректно.
— Ваші дослідження наробили багато галасу, — повторив тим часом Юрій Князевич. — І не тільки в цьому місті чи країні.
Моя брова здивовано поповзла вгору.
— Та невже? То це не Ви підставили мене, запросивши до участі у скандальному проекті, який не зуміли навіть пристойно подати? То це не через Вас я втратила можливість працювати над темою, яка мене цікавила? Крім того, невже за кордоном все ще можуть привернути чиюсь увагу дослідження якогось рядового архіваріуса з України?
— Гм, Ви себе недооцінюєте, — похитав головою Юрій. — Якщо я не помиляюся, Вам вдалося встановити, що міським гарнізоном у ті часи керував такий собі лицар Х’юго де Моле, можливо, племінник самого Великого Магістра ордену Жака де Моле, спаленого на вогні як єретика. Найбільше, — продовжував Юрій, — нас зацікавили Ваші міркування з приводу того, що Х’юго де Моле міг перевезти на Поділля не стільки скарби ордену, як дещо інше, набагато цінніше... — Князевич затягнув ефектну паузу. — Містичний артефакт, за допомогою якого можна перевернути уявлення про світовий порядок, Чашу Омбре.
— О Боже... — вдавано легковажно закотила очі я. — І Ви вірите в подібні байки? Це тільки легенда, не більше. Та й моя теорія не обов’язково повинна мати реальне підтвердження! Ця Чаша справді могла якийсь час перебувати в Кам’янці, а могла і не перебувати. Це тільки моє припущення, гіпотеза... Хто знає, може цим артефактом вже давно розпорядилися? Пам’ятаєте «12 стільців»?
Здається, згадка про Остапа Бендера трохи розрядила атмосферу, бо Юрій розсміявся, а я полегшено зітхнула.
— Так, я читав Ільфа і Петрова. Та чи думали Ви над тим, що нащадки Великого Магістра і сьогодні можуть бути живі і навіть носити прізвище де Моле?
Моя брова поповзла вгору.
— Ну, — почала я, — теоретично подібне цілком можливо. Європа залишається Європою. Хоча... хто його знає.
— А тепер на мить уявіть, моя люба, — голос Юрія став вкрадливим, — що та Чаша Омбре справді існує. Лежить собі десь замурована у стінах Кам’янецького замку, чекає свого часу... А в Англії чи Франції знаходиться нащадок роду де Моле, такий собі сучасний тамплієр...
— Гадала, то Ви, Юрію, — насмішкувато промовила я.
— ...котрий має незаперечні орієнтири, дороговкази... — продовжував Князевич. — Словом, знає, де шукати той артефакт.
— Хіба таке можливо? — розгублено запитала я.
— Давайте поки що все розглянемо теоретично! — усміхнувся Юрій.
— Але ж минули цілі століття! Зрештою, є закони України щодо скарбів та знайдених цінностей.
— Так, є, — погодився Юрій. — Та уявіть, що цей спадкоємець вирішить іти до кінця.
— Боїтеся міжнародного скандалу? — нервово розсміялася я.
— Нарешті! — зітхнув Юрій. — Нарешті Ви почали мислити логічно! Так, сорому не оберешся. І якщо справа дійде до рук міжнародних правозахисників, це сильно нашкодить іміджу нашої країни. І нема гарантії, що артефакт залишиться тут. Самі розумієте, в який час живемо! А якщо до того ж Чаша виявиться активною...
— Сумніваюся, — вставила я, дивлячись Юрію прямо у вічі. — Сумніваюся, що тих, чиї інтереси Ви представляєте, насправді турбує міжнародний імідж держави чи щось у такому роді. Ви розмовляєте зі мною неофіційно, погрожуєте. Гадаю, якщо Чаша Омбре таки існує, вона навряд чи потрапить до державної скарбниці! Ви просто знаєте щось більше... І хочете «затихарити» спадок тамплієрів, якщо знайдете. Чи не так?
Погляд Юрія знову став скляним і байдужим.
— От бачите, — промовив він. — Ви самі говорите про спадок тамплієрів як про річ, що існує насправді, а не лише у вигляді теорії. Ви розумна жінка. Переконаний, власне життя Ви цінуєте більше, ніж артефакти якогось середньовічного ордену, тому допоможете нам. А тепер до справи, — наче й не було нічого, промовив Юрій.
— Я не збираюся Вам ні в чому більше допомагати! Взагалі співпрацювати з Вами!
— Ну, ну, це ж несерйозно! — обличчя Юрія скривилося у холодній посмішці. — До того ж, Едіто, у Вас немає вибору.
Я подивилася на нього переляканими очима.
— Що Ви таке говорите?! У чому річ? Що за дурня...
— Дурня полягає в тому, що Ви, Едіто, щодня ходите по лезу бритви і самі того не відаєте.
— Ви мене шантажуєте?
— Попереджаю, — розсміявся Юрій.
— Я справді нічого не розумію, Юрію. Ясніше, будь ласка, поясніть.
— Ви молода, розумна, цікава жінка, маєте наукову ступінь... — завів Князевич знову своєї.
— Я не здобула її і цим завдячую Вам.
Юрій стомлено покрутив головою, так, що в шиї почувся хрускіт.
— Зовсім забув, пані професорко. Ось документи, що засвідчують Ваш науковий ступінь... — він простягнув мені прозорий пластиковий конверт, в якому, очевидно, справді були якісь документи.
— Ого... Скільки компліментів і щедрот за один раз, — твердо проказала я. — Тим більше з уст людини, що погрозами змушує мене до співпраці, суть якої навіть не намагається пояснити.
— З Вами нічого поганого не станеться, якщо будете поводитися чемно, — відрізав Юрій, — і виконаєте наше доручення. Зовсім нескладне завдання, Едіто.
— Маю підірвати президентський кортеж чи пограбувати Лувр?
Юрій розсміявся:
— О, нарешті Ви жартуєте! Ми починаємо домовлятися.
— Яке завдання?
— Ось! — Юрій дістав із пластикового конверта якесь фото. — Це відомий колекціонер, у минулому — працівник французьких спецслужб. Його ім’я граф Люціус.
Я перевела погляд на фотокартку і відчула, як моє горло стиснули невидимі лещата: на мене дивився елегантний, усміхнений сіроокий... На мене з фото дивився отець Люк!
— Граф Люціус? — повторила я, намагаючись зібрати свої думки докупи. — Люціус... Дивне ім’я для чоловіка!
— Саме так. Люціус. Старовинне латинське ім’я. Але Вам він більше відомий як отець Люк, вікарій місцевого костелу, чи не так? — відповів Юрій мені насмішкувато. — Такий елегантний священик, що люб’язно спілкується з вродливими прихожанками... Такий собі сучасний Араміс!
— Що за дурня? — розгублено почала я, все більше розуміючи, що таки дійсно вляпалася з головою. — Що за маячню Ви городите?
— Не хвилюйтеся так, Едіто! — випередив мене Князевич. — Єдине, що відрізняє його від знайомих Вам українських чоловіків, — графський титул і манери. Ну, і його блакитна кров, гени... — він розсміявся. — Та пан Люціус чудово володіє і англійською, і російською, і польською, тож я переконаний, мовного бар’єру у вас не виникло... До того ж є те, що притягує його до Вас, наче магнітом... Інформація, яку знаєте лише Ви. Ви потрібні йому у пошуках Чаші Омбре.