— Ви маєте на увазі те, що цей чоловік, граф Люціус, і вікарій костелу, отець Люк, — одна і та ж особа? Нащадок Жака і Х’юго де Моле, лицарів ордену Храму?
— Саме так. Де Моле — старовинне прізвище його роду по материнській лінії, Едіто. Граф Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле. Таке його повне ім’я.
Тепер голос Юрія звучав зовсім тихо.
— Ваше завдання — продовжити ваше чудесне знайомство з мсьє графом, втертися в довіру, можливо, навіть переспати з ним, аби дізнатися, що відомо йому, якою інформацією він володіє, що планує робити далі... Нам потрібно знати про кожен його крок!
Я обурено подивилася на Юрія і сутужно ковтнула повітря.
— Ну, не будьте занудою! Ви ж молода вродлива жінка! — розсміявся він. — Я б на Вашому місці скористався таким рідкісним шансом. Французькі графи на кожному кроці не валяються!
— То, можливо, граф — гей і у Вас є шанс? — вигукнула я зопалу.
Юрій прокашлявся.
— Едіто, — проказав він. — Нас цікавить навіть не стільки сам граф, як один із його фоліантів, рукописна книга, в якій розповідається про життя-буття Х’юго де Моле, його предка-тамплієра. Книга надзвичайно цінна, бо написана таким собі Георгом де Гастоном, зброєносцем, ще за життя самого Х’юго де Моле. Маємо інформацію, що граф привіз її із собою. Ви маєте її викрасти.
— Я? — мій голос затремтів осиковим листом.
— Так, Ви, моя люба. А викравши, передасте мені. Далі повертайтеся додому і живіть собі, ніби нічого не трапилося.
— Про що Ви говорите? Викрасти книгу в отця Люка?! Навіть якби я погодилася на таку маячню, звідки мені знати, що це саме та книга?
— Не хвилюйтеся, граф Люціус сам покаже її Вам. Він це зробить обов’язково. Ви ж йому так потрібні для пошуку Чаші! — криво усміхнувся Юрій. — Гадаю, Ваші паранормальні здібності стануть Вам у пригоді, чи не так? Тільки-но книга опиниться у Вас, одразу зателефонуйте мені. Просто зусиллям волі наберіть мій номер. Ось він, до речі.
Мій мобільний тут же завібрував, отримавши виклик від Юрія Князевича.
— На все маєте щонайбільше два дні. Я не буду довго чекати, Едіто, — додав він. — Не затягуйте, будьте ласкаві, бо у нас часу обмаль. Та й у Вас також. І Ваші фокуси Вам навряд чи допоможуть.
— Але я не злодюжка! І ті речі... вони не залежать від мого бажання. Я не практикуюся на них. А якщо мені не вдасться? Якщо я не зможу? — благально промовила я.
— Ви все зможете! Коли я їхав на зустріч із Вами, ще сумнівався. Але Ви настільки приваблива жінка... — Юрій замовк і пильно подивився на мене. — Настільки, що зможете закрутити голову будь-кому. До того ж два дні — ідеальний проміжок часу для бурхливого роману, який ні до чого не зобов’язує. Зрештою, у Вас буде дуже гарний стимул постаратися, — він багатозначно подивився на мене. — Ваша власна безпека та безпека Ваших рідних.
— Ви здуріли, пане Князевичу? — проказала я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.
— Ні, просто намагаюся Вам пояснити, наскільки все серйозно, — саркастично промовив Юрій. — Це не гра, Едіто. Люди зникають і за менших обставин, тож скористайтеся шансом! До того ж граф Люціус, чи, як Ви там його називаєте, отець Люк — справжній красень! Та й у ролі клірика його привабливість безперечно зростає! — гиготнув Князевич.
Він натиснув на газ, дав задній хід і, виїхавши з тунелю, розвернув свого «Ленд Ровера». Я незчулася, як ми вже були поруч із будівлею архіву.
— Пам’ятайте, Едіто, — проказав Князевич, забираючи з моїх колін пластиковий конверт із документами мого «професорства» та фотокартками отця Люка, — Ваш чудесний знайомий — не той, за кого себе видає. Він використовує Вас, до того ж дурить, видаючи себе за католицького священика. Йому потрібні не Ви, а Ваші знання. І тільки-но Ви допоможете йому знайти те, що він шукає, він зникне, прихопивши із собою священну реліквію, історичну цінність, небезпечний артефакт — вважайте, як Вам завгодно. Подумайте, чи втішить Вас як науковця і громадянку такий фінал. Я вже не кажу про морально-етичний бік справи — розбите жіноче серце...
Юрій вдавано скрушно зітхнув.
— Словом, — проказав Князевич жорстко, — увімкніть мізки і робіть те, що я Вам кажу, інакше за Ваше життя ніхто не дасть і шеляга. А це, — Юрій показав на папку, — до часу залишиться у мене. То Ваша винагорода, Едіто. Не забувайте, заради чого старатиметеся!
— Щось Ви мене занадто дешево оцінюєте, пане Князевичу, — проказала я.
— Повірте, я міг би і цього не пропонувати, — Юрій перевів на мене свій риб’ячий погляд. — Це просто приємний бонус на знак нашої приязні та поваги до Вас. Повірте, життя молодої жінки в нашій країні важить так мало.
Я мовчки, наче уві сні, вийшла з авто, побрела до приміщення архіву.
Все почуте за останні десять хвилин крутилося в голові і намагалося вкластися в якусь реалістичну матрицю. Що за дурня? Як могло таке трапитися? Як могли звичайнісінькі наукові дослідження привести до такого?
Отець Люк... Католицький вікарій з приємною посмішкою, що дивував мене своєю щирістю та доброзичливістю. Людина, якою я навіть посміла захопитися на рівні підсвідомості. Він — людина, що видає себе за іншого, користуючись моєю довірливістю! Ба навіть більше, він — нащадок роду де Моле!
Якась фантасмагорія! Дурня! Брехня!
Як там його звати?.. Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле... Уф-ф-ф.... Думки в голові гуділи, як набат. Як таке може бути?
Поволі піднялася до Алли Матвіївни в кабінет.
— Погано почуваюся. Мабуть, тиск. Піду додому, бо зовсім сьогодні без сил.
— Ну, зарплатню плачу Вам не я, — проказала пані Дзигальська, хитаючи головою, — тому не смію Вас затримувати.
Вираз її обличчя наче промовляв до мене: дограєшся, Едіто!
Добрела до свого будинку. В квартирі було затишно і сонно. То я в цій грі? Чи просто зараз треба тікати звідси світ за очі? І куди?
Князевич ясно натякнув, що у випадку мого дезертирства постраждають рідні. Постраждаю я сама... Що ж мені робити?
Князевич ніколи не викликав у мене довіри. А як все, що він намолов мені, неправда? А якщо...
Стоп... Невже він та його компанія справді вірять у містичні властивості Чаші Омбре?
Я дістала з шафи плед і подушку. Кинула на диван, всілася, відкрила нетбук, намагаючись зібратися з думками.
Ого... Якщо Чаша Омбре насправді являє собою мало не зброю масового ураження, артефакт, містичною силою котрого можна змінити світовий лад, то навіть на картах кидати не треба, хто зі світових лідерів зажадав би заволодіти нею.
Все видавалося ще більш фантасмагоричним і нереально дурнуватим. Здається, Князевич сказав, що отець Люк... тьху, як там його насправді, граф Люціус працював на французькі спецслужби.
Боже... Куди я втрапила? У яку «гру престолів»?
Сили наче покинули мене. Дістала недопите кампарі, потягнула просто з горла. Ще і ще. І знову.
Відчула, як гіркота лікеру торкнулася мого язика, далі потекла по горлу. Закашлялася. Ніколи його так не вживала, та й алкоголь — явно не моє, але кампарі — все, що у мене було з напоїв. І кілька ковтків мені виявилося цілком достатньо. Далі відклала нетбук, знеможено лягла на ліжко, вкрилася пледом і за мить відчула, що засинаю.
Отець Люк — граф Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле, нащадок Жака та Х’юго де Моле! Коли прокинуся, все це виявиться лише сном...
Розділ XIV
Зізнання
це жахливе відчуття, коли прокидаєшся і відчуваєш себе наче загубленою у часі. Ліхтарі на Зарванській тільки ввімкнули, і вони ще не встигли наповнити мою кімнату м’яким жовтим світлом. Отже, ще не так пізно. Здається, я сп’яніла від тих кількох ковтків кампарі і заснула, проспавши увесь день. У голові, наче стоп-кадром, виникло обличчя Князевича. То це не сон? А я підсвідомо мала надію, що вранішня зустріч із Юрієм і вся ота розмова — лише химерний сюжет сновидіння.