Я піднялася і мало не впала, перечепившись за крісло. В цю мить із кухні пролунав якийсь звук. Я завмерла. Може, я двері не зачинила і прийшли господарі, бо злодії навряд чи будуть отак орудувати — при світлі та ще й на кухні.
Але вони б попередили, подзвонили... Про всяк випадок озброївшись важкенькою бронзовою статуеткою, що стояла на комоді, я навшпиньки рушила до кухні. Там горіло світло і пахло свіжозвареною кавою.
Що за... Отець Люк?!
— Сподіваюся, Ви не сердитиметеся на мене за те, що я вдерся до Вас без запрошення? — проказав він з незмінною спокійною посмішкою на вустах, піднімаючись мені назустріч.
Був у своєму священицькому костюмі з білою колораткою. Взяв із моєї руки бронзову статуетку і обережно поставив на стіл.
— О, ні-ні! Це зайве, Едіто! Я ж не грабіжник, — проказав примирливо. — Каву будете? Я не хотів Вас лякати, будити отак зопалу, тож подумав, можливо, поки я зварю нам кави — Ви прокинетеся.
— Як Ви сюди потрапили, отче? Двері ж були зачинені!
— Увійшов, — відповів він просто, розвівши руками.
А, так, я пригадала, як з легкістю отець Люк... чи як мені тепер його називати... нещодавно прочинив для мене вхідні двері архіву. Хіба китайський замок може стати перешкодою для людини, яка має такі навички?
— Правду кажучи, в нас з Вами не так багато часу, аби лишатися тут. Едіто, — промовив отець Люк, — Ви маєте залишити це помешкання. І що швидше, то краще.
— З якого це дива? — поцікавилася я, відчуваючи, як всередині мене піднімається хвиля роздратування. Ні, обурення!
Ці жахливі чоловічі ігри, в які я втягнула себе, сама того не відаючи, увесь час вибивали мене з колії, а тепер і змушували відчувати страх за власне життя.
— З якого це дива, отче?
— Ну, хоча б тому, аби не напиватися на самоті, — усміхнувся він. — Я, у всякому разі, можу скласти Вам компанію. Та й оце «палене» кампарі, як на мене, не найкращий напій для леді.
Я відчула, як червонію від сорому.
— О Боже... Отче... Я не вживаю алкоголь! Я зробила всього кілька ковтків... І взагалі... чого я маю виправдовуватися перед Вами?
— Не потрібно виправдовуватися, Едіто. Просто візьміть необхідні речі і їдьмо звідси, — знову повторив він, нічого достеменно не пояснюючи.
— Навіщо і куди я маю їхати? Я винаймаю цю квартиру...
— Забудьте про квартиру, Едіто. Тут Вам залишатися небезпечно.
— Пане Люку... Вам не здається, що для початку я маю зрозуміти, що відбувається? Вам не здається, що... — вперлася я.
— Так, звичайно. Здається. Але я поясню Вам усе трохи пізніше. На місці.
— На якому місці?
— Побачите, — відповів мені отець Люк. — Прошу, візьміть необхідні речі, інакше мені доведеться винести Вас звідси просто у тому, в чому Ви є.
Його обличчя, як завжди, мало впевнений вигляд. Вранішня розмова з Князевичем знову видалася мені поганим сном.
— Отче... — почала я, але він, ковтнувши зі свого горнятка кави, лише показав мені жестом швидше збиратися.
Вкинула зопалу у дорожню сумку кілька речей, спортивний костюм, кросівки, косметичку.
— Ви нічого не забули, Едіто?
Огледілася. Він стояв за спиною, як херувим із мечем при воротах едемського саду. Поглядом показав на кухонний стіл.
Папка! Смершівська папка увесь цей час залишалася у мене вдома! Я переглядала її вчора тут, на кухні.
Схопила її, вкинула у сумку. Отець Люк похитав головою.
— Ходімо вже, Едіто! — скомандував він. У прихожій накинув мені на плечі кожушок і, відчинивши двері, взяв з моїх рук сумку і вийшов першим.
Біля під’їзду стояло припарковане авто — срібляста «шкода».
— Сідайте, — проказав отець Люк, відчинивши переді мною дверцята.
Я слухняно сіла, але вже за мить, щойно він сам усівся за кермо, повернулася до нього.
— Може поясните все-таки, що відбувається?
— А Ви все ще не розумієте, Едіто? — поцікавився він, рушаючи автівкою з місця. — Я знаю, що Ви сьогодні зустрічалися з деким, і здогадуюся, про що була розмова, — не відповідаючи на моє запитання, продовжував отець Люк. Наша автівка поміж тим виїхала з двору і рушила принишклим Старим Містом.
Я все ще не розуміла, чи то мені критися, чи визнати правду.
— Куди Ви мене везете?— запитала натомість.
— Туди, де безпечно. Де я можу бути спокійним, що Вам нічого не загрожує.
Яка вичерпна відповідь! Ну що ж... вочевидь, ставити запитання доведеться мені.
— Отже, Ви, як і говорив Юрій Князевич, не священик?
— Ні, — відповів він. — І прошу, пробачте, що довелося так незграбно дурити Вас, Едіто.
— Чому ж незграбно? — не втрималася я і з сарказмом додала. — Слід віддати належне, у Вас все виходило досить елегантно.
— Я справді про це жалкую, — тихо промовив Люк. — Я не священик, не вікарій і навряд чи став би видавати себе за служителя церкви, якби не обставини...
— Та невже? — сікнулася я. — А хто ж Ви, пане? Ви не священик, не вікарій... А хто ж Ви?
— Невже пан, з яким Ви спілкувалися вранці, не представив мене Вам? — усміхнувся він, не відриваючи погляду від дороги. — Моє ім’я — Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле, — проказав Люк. — І хай як химерно це звучить, я нащадок старовинного нормандського роду де Моле, до якого, як Вам відомо, Едіто, належав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, а також його племінник Х’юго. Я нащадок Х’юго де Моле, того самого, який за наказом свого дядька прибув у супроводі загону лицарів Храму, шукаючи політичного притулку. Того самого, який привіз до Кам’янця Чашу Омбре, про яку Ви мені так люб’язно розповідали.
— У Вас є совість? — обурилася я, намагаючись опанувати себе. — Для чого був цей театр? Ви ще скажіть, що нащадки Х’юго де Моле зростали і мешкали у Кам’янці-Подільському!
— Ні, інакше б я мав можливість народитися в Україні. Або в Сибіру, — відповів Люк. — Але, гадаю, Вам буде цікаво дізнатися, що мій предок справді мешкав тут, у цьому місті. Він помер від туберкульозу у Кам’янецькому замку. Перед смертю забажав, аби його колишній зброєносець Георг де Гастон відвіз його сина Годфруа на батьківщину під опіку лицарів Лангедоку, останнього оплоту тамплієрів. І, наскільки я розумію, більше він сина не бачив.
— Цікаво... — відповіла я, намагаючись бути спокійною, але від хвилювання мене теліпало, як у пропасниці. — І що ж далі?
— Розповім, але спочатку скажіть: Ви точно пробачили мені? — запитав Люк, торкаючись моєї руки. Вона була холодна, і він загорнув її своєю теплою долонею. На якусь мить.
— Все залежить від того, наскільки Ви будете зі мною щирі тепер, пане Люку.
— Буду, — проказав він. — Можете запитувати у мене все, що забажаєте. А щодо продовження історії Х’юго де Моле, то у Кам’янці залишилася його вдова Доріан, яка згодом стала пані де Фруа. Увесь рід де Моле було винищено, за винятком Годфруа. Як Вам відомо, після арешту і страти багатьох тамплієрів король почав прибирати до рук володіння та маєтки ордену та їхніх родин. Сестру Х’юго де Моле Катрін звинуватили в єресі і спалили на вогнищі. Отже, якби не Годфруа, його син, що зростав у Лангедоку, нас, теперішніх де Моле, просто не було б на світі, — завершив Люк.
Я потерла лоба.
— Звідки Вам відомі такі подробиці?
— З щоденників самого Георга де Гастона. Тих самих, про які згадував у своїй праці професор Ле Блан... Пам’ятаєте? — усміхнувся він, вочевидь, пригадавши мою розповідь. — Щоденники збереглися напрочуд добре. Деякий час ці записи були втрачені для ордену, але після Другої Світової їх знову вдалося розшукати. Професор Ле Блан використав цілком загальні факти, але, як бачите, їх було достатньо, аби Вас зацікавити.
Люк — бо надалі звертатися до нього як до священика мені не повертався язик — зітхнув і поглянув на мене.
— Ви маєте довіряти мені, Едіто! Просто вірте! Я розумію, що все це схоже на божевілля, але Ви мусите повірити мені. Юрій Князевич — мій давній знайомий, ФСБ-шний служка, працює на російську розвідку. Ви ж самі знаєте, з ким тоді він приїхав до Кам’янця презентувати свою місію.