— Хочеш дізнатися, хто такий смершівець Антон Люблінський? — поцікавилася я, дістаючи свій мобільник. — Просто дивуюся, чому я раніше цього не зробила!
Люк знову перевів погляд на мене. — Чого саме?
— Хвилинку!
Я поглянула на годинник. Година була вже пізня, але присутність Люка мені додала сміливості. — Алло Матвіївно?
Голос на тому кінці слухавки щось сонно пробурмотів.
— Едіто? То Ви? — почула я нарешті у слухавці. — Чому телефонуєте так пізно? Що сталося? Як Ви почуваєтеся?
Алла Матвіївна говорила розгублено, наче скоромовкою.
— Дякую, вже краще. Маю одне запитання до Вас. Перепрошую, що турбую так пізно. Не підкажете, яке повне ім’я пані Зірки? У мене зустріч із нею завтра вранці. Якось не гарно спілкуватися з людиною, не знаючи, як її зовуть.
— Ем-м-м.... — пані Дзигальська замислилася на мить. — У Вас завтра зустріч із пані Зіркою? Вона нічого мені не казала.
— Певно, тому, що це стосується, пані директорко, тільки мене, — відповіла я.
— Ам-м-м... Пані Зірку зовуть Люблінська Зірка Антонівна, Едіто, — голос Алли Матвіївни звучав розгублено. — А Ви де?
Та я вже поклала слухавку.
— Ну от, Люку... смершівець Антон Люблінський доводився батьком нашої поціновувачки художнього мистецтва. Тобто вона збиралася продати єпископу Кармеллі картину, що і так належала костелу. Власне, у 1945-му всі артефакти мали повернутися у міський архів, та, вочевидь, деякі з них Антон Люблінський вирішив залишити у себе.
Люк лише похитав головою.
— Просто вечір відкриттів! Власне, ми вже на місці, Едіто. Приїхали.
То була якась приватна заміська садиба на березі озера, на території котрої, як виявилося, Люк винаймав окремий дерев’яний будиночок — затишне невеличке житло в обрамленні верболозів. На відстані двадцяти метрів стояли інші такі ж будиночки з окремими пірсами, під’їздами та кованими мангалами. Певно, навесні та влітку тут мало бути чудово. Зараз же озеро замерзло, а припорошений снігом будиночок, освітлений ліхтарями, виглядав, як на різдвяній листівці. Одна розчищена доріжка вела в бік озера, до слизького металевого пірсу. Інша — до будиночку. Я вдихнула морозяне повітря, озирнулася, та Люк вже відчинив двері, підійшов, подав мені руку.
— Ходімо, замерзнеш...
Всередині було затишно і тепло. Крихітна кухонька та дві вмебльовані кімнати. З вай-фаєм, телевізором, сенсорною плитою та електричним чайником. Зрештою, все це не мало особливого значення, але чомусь нагадало мені певні епізоди зі старих голлівудських бойовиків на кшталт «Розбірки в маленькому Токіо». За законами жанру, тут серед ночі мали би з’явитися хлопаки з якудзи чи інші хрестоматійні негідники. Однак навколо панувала тиша та спокій. Біля хазяйської садиби тьмяно світили ліхтарі, у сусідніх будиночках — порожньо. Кому у нас прийде в голову винаймати подібне житло напередодні Різдва?
Люк насамперед заніс мої речі, запропонував мені сісти у застелене теплим пледом ротангове крісло, увімкнув електрочайник.
— Хочеш її побачити? Картину?
— Звичайно!
Вона була розкішна. У тьмяній старовинній рамі, де-не-де ще вкритій старою позолотою.
Потемніле від часу полотно все ж збереглося досить гарно. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях були зображені вельми реалістично. Здавалося, невидимий вітер розвіває поли їх білих плащів з червоними лапчастими хрестами на грудях. Один з них тримав у руках щось схоже на чудернацьку посудину, але підступна тріщина пройшла якраз по її зображенню.
— Чаша Омбре? — перепитала я у Люка.
А він обережно дістав зі шкіряної валізи пакунок, у якому виявився фоліант у старезній грубій шкіряній палітурці, тонкі білі рукавички і якийсь довгий срібний інструмент, що нагадав мені скальпель або ж маленький кинджал.
— Для перегортання сторінок, — пояснив він. — Не забувай, ця книга за віком старша за нас із тобою і наших батьків, разом узятих!
Я підійшла до столу і, затамувавши подих, нахилилася над фоліантом, натягнула рукавички, обережно підняла тим срібним інструментом палітурку. Під нею виявився пожовклий пергамент і чудернацькі закарлюки, виведені незнайомою рукою майже сім століть тому.
— Я залишу тебе на кілька хвилин, Едіто, — усміхнувся він, присуваючи до мене кухлик чаю. — Піду, вкрию нашу автівку тентом. А ти насолоджуйся. Коли я повернуся, перекладу тобі все, що забажаєш.
Він зник за дверима, а вони м’яко стукнули об одвірок, ніби пастка, що зачинилася. Я уважно придивилася до тексту, намагаючись відігнати похмурі думки та спробувати перекласти бодай кілька знайомих слів. Дарма, бо не знала старофранцузької мови, якою писав автор. Юрій не збрехав: у моїх руках справді був ключ до таємничої Чаші Омбре. А це означає те, що Люк великодушно надав мені трохи часу для вибору, аби я остаточно вирішила, на чию сторону маю пристати: його чи Князевича. Від цього мені стало моторошно. Я підсунула ближче стілець і невидющими очима втупилася в рукопис.
Повернувся Люк.
— Князевич наказав мені викрасти цей фоліант у тебе, — мовила стиха, заплющивши очі від хвилювання. — Інакше погрожував проблемами моїй родині, зрештою, мені... Розумієш? Поки я ховатимусь тут...
Теплі Люкові долоні опустилися мені на плечі.
— Не турбуйся. Твої рідні зараз у безпеці, повір мені. Я все зробив для того, аби їм нічого не загрожувало. Моя робота була гарна тим, що залишилося багато дружніх зв’язків у дипслужбі. Їх охороняють не гірше за пана Макрона. Дуже непомітно і дуже пильно, — додав він із посмішкою.
Я підвела голову.
— Чому ти одразу не сказав мені про це?
— Бо хотів дізнатися, чи можу довіряти тобі повністю. Ти з першого дня була, як мені здалося, щирою зі мною. Але після візиту Князевича щось могло змінитися, Едіто.
Люк неквапно відкрив переді мною свій нетбук. Знайшов потрібний файл.
— Ось переклад рукопису Георга де Гастона, — сказав він, — зроблений найкращим знавцем старофранцузької, моїм батьком. Правда, переклад зроблено сучасною французькою, але мої перекладацькі здібності цілковито до твоїх послуг.
— Якщо дозволиш, я перегляну поки оригінал, — попросила я.
Зрештою, стягнула рукавичку і легенько провела пальцями по палітурці фоліанту. Подумати тільки! XIV століття! Його торкалася рука людини, яка стала для нас майже легендою...
Люк сів навпроти, відсунув книгу вбік і накрив мої руки своїми.
— Послухай мене, Едіто. Я повторюся, але скажу це ще раз: ми маємо довіряти одне одному. Я розповів тобі про себе стільки, що й на співбесіді у ДСТ не розповідав! — м’яко промовив він. — Ось уже тричі протягом останніх трьох років цю книгу намагаються викрасти з мого паризького будинку. Спочатку діяли професіонали, але підіслати тебе, молоду жінку, у якої все написано на обличчі... Це на Юрія Князевича не схоже.
— То ти знайомий із ним?
— Знайомий. Колись ми були... щось типу колегами по роботі на службі сусідніх держав. Я познайомився з ним під час однієї операції. Це не важливо! — відмахнувся він.
— Чому ж це? Для мене все важливо. Я знаю, що Князевич не такий простий, яким видається, знаю, що у його товаристві тоді, під час першого візиту до Кам’янця, були відставні офіцери-ефесбешники. Але ж ти так само, як і він, наскільки я розумію, колишній офіцер контррозвідки. Ти працював на французькі спецслужби. Чим ти кращий за нього? Зрештою, навіть якщо та триклята Чаша замурована десь у склепіннях Кам’янецького замку, вона належить народу України, представляючи історичну цінність. Є закон...
— Вона нікому не належить, Едіто, — проказав Люк без тіні роздратування. — Вона нікому не належить. Чаша Омбре — це річ, яку можна використати тільки в один спосіб: бажаючи світового панування. Як ти гадаєш, до кого потрапить у руки ця реліквія, якщо нею заволодіє Князевич?
Люк зітхнув і відхилився назад, не випускаючи мої руки зі своїх.
— Але я не на службі у французьких політиків, Едіто. Я належу до давнього товариства, яке присвятило себе тому, аби охороняти таємниці ордену тамплієрів і віднайти Чашу Омбре, аби ніхто і ніколи не міг скористатися нею.