— Ви мало нагадуєте наївного ідеаліста, пане графе! — відповіла я. — Хто ж у такому разі скористається Чашею? Адже нею має хтось скористатися! Напевно, ложа Лицарів Лангедоку? Тобто управління світовим порядком перейде до французьких масонів? Не вірю, що твої колеги по ложі настільки кришталево чесні, що ніхто не спокуситься хоч спробувати провести той обряд з Чашею!
— Дурниці... — зітхнув Люк. — Кажу тобі! Ні, обіцяю! Ніхто нею не скористається! І найперше тому, що ми знищимо її самі. Разом із тобою.
— Її не можна знищити. За легендою, у ній знаходиться насіння плоду Дерева Пізнання добра і зла. Вогонь лише вивільнить його силу.
— Знайдемо інший спосіб.
— Який же? — поцікавилася я.
— А тебе цікавить, що пише Георг де Гастон у своєму щоденнику? Він бачив Чашу Омбре, міг її роздивитися та замалювати те, що на ній зображено! Поглянь на цю гравюру, Едіто!
Він присунувся ближче до мене, обережно перегорнув кілька сторінок фоліанту, потім ще, дійшов майже до кінця і розгорнув книгу. Я побачила майстерно виконану гравюру — дивну пласку посудину на трьох драконячих лапах. У її центрі знаходилось щось схоже на чудернацький фонтан.
— Овва... Я уявляла, що Чаша Омбре схожа на чашу. А це... якийсь фонтан у тазику на лапках! — промовила я здивовано.
— Фі, як неделікатно! — розсміявся Люк. Перегорнув наступну сторінку і знайшов потрібний рядок. — Ось що тут написано:
«Кожна отрута має протиотруту.
Кожне прокляття антипрокляття має.
Темряві світло протистоїть, зло — добру.
Сонце та місяць коли зійдуться на небі за мить до цілунку,
І сірі сутінки землю поглинуть на мить,
Чаша ця здатна закони й устави земні зруйнувати,
А замість них законом встановленим стане
Те, чого серце бажає того,
В чиїх руках Чаша ця буде...»
— Ого... — я не повірила власним вухам. — Я в шоці! Це ти серйозно? У мене просто мороз по шкірі! Ти серйозно вважаєш, що це діє?
— Тут так сказано, Едіто! — запевнив мене Люк. — І якщо це правда, то сама розумієш: звичному порядку у світі прийде кінець, варто Чаші опинитися в потрібний час в руках нашого знайомого, Юрія Князевича. Хоча дуже сумніваюся, що то він для себе старається.
Я обережно перегорнула кілька сторінок. Мою увагу привернула наступна гравюра із зображенням місяця і сонця. Сонце нагадувало геральдичний символ Поділля, а от місяць було зображено у своїй спадаючій фазі з людським обличчям.
— Знаєш, де я бачила схожі зображення? — запитала я. — У дворі будівлі архіву. Там лежить дві важелезних кам’яних плити зі старовинним різьбленням: місяць із чоловічим профілем та сонце з обличчям в анфас... Ось, зачекай, я навіть сфотографувала їх на мобільний. Поглянь! Їх знайшли, коли рили якісь канави для тепломережі.
— Справді? — Люк тихо розсміявся. — Скільки всього знаходять люди, коли починають рити серед міста канави... Ти, мабуть, в курсі, що віднайдення праху Чезаре Борджіа та Ричарда III завдячують саме тому, що хтось одного дня взявся вирити канаву для водопроводу. Може, й прах мого предка Х’юго очікує така доля?
Я мала щодо цього сумніви, якими поділилася з Люком. Кам’яні плити знайшли біля Польської брами, далі перетягнули до міського архіву. Призначення їх так і не було визначене напевно, але, за словами Люка, саме такі могильні плити прикрашали саркофаг Х’юго де Моле. У всякому разі так стверджував у своєму щоденнику Георг де Гастон. Ба більше, чоловічий профіль місяця був, власне, портретом самого Х’юго де Моле, вписаний у зображення спадаючої фази місяця.
— Ну... На сьогодні досить, Едіто, відкриттів. Тепер я мушу потурбуватися про тебе, раз у буквальному сенсі змусив тебе скласти мені товариство. Ти ж від ранку, напевно, нічого не їла.
Мої заперечення виявилися марними. І поки я розглядала гравюри щоденника Георга де Гастона, Люк запросив мене до вечері.
— Я не знав, що тобі подобається, але вирішив, що від запеченої з лимоном форелі ти точно не відмовишся. Тож попросив, аби мені приготували її, — промовив він, дістаючи з термосумки два запакованих судки, в яких справді виявилася форель, чудово запечена з травами, морквою та лимоном. А ще — пляшку білого вина, хлібець та сир.
— За наше справжнє знайомство, Едіто, нарешті... — виголосив він тост.
Я пригубила вино і одразу відчула, що насправді страшенно зголодніла.
— Ум-м-м, дуже непогано! — похвалив Люк старання місцевого кухаря. — Форель виявилася навіть смачнішою, ніж я сподівався. — Господарі сказали, що розводять її просто тут, у цьому ставку.
— Господарі? Вони в курсі, що ти тут не один? — поцікавилася я.
— Звичайно... Але не турбуйся, для них ми лише безтурботна закохана парочка, що вирішила усамітнитися, — пояснив він безтурботно.
Гм... Хороше пояснення.
По вечері, поки я заварювала чай, Люк увімкнув телевізор. Судячи з усього, він непогано розумів українську. Місцевий канал розповідав про наближення Різдва та про те, що Кам’янецький замок та ресторан, що працює на його території, на час різдвяних та новорічних свят буде відкритим для усіх бажаючих.
— Не знала, що там добре готують! — простягаючи Люку чашку з трав’яним чаєм, промовила я.
— Ото завтра і перевіримо, — відповів він, вказуючи мені на місце поряд із собою. — Нехай Князевич думає, що ти налякана і його план працює.
— Але ж він хоче, аби я викрала в тебе рукописи Георга де Гастона...
— Добре, — погодився він. — Але не раніше, ніж ми з тобою знайдемо Чашу Омбре.
Здивування відобразилося в моєму погляді.
— Ти хочеш віддати йому рукописи де Гастона?
— Без Чаші вони Князевичу не потрібні. Без Чаші книга — просто джерело використаної інформації. Але чому б ні... Нехай шукає собі далі. Після того, як Чашу знайдемо ми.
— Люку... Ти хочеш сказати, що знаєш, де шукати Чашу Омбре? — здивовано запитала я. — У тебе є ще якась інформація?
Він всадовив мене біля себе.
— Здається, так. Я отримав деяку інформацію. Але завтра, Едіто, перевіримо мою теорію. І якщо вона виявиться правдивою, Князевим дуже пожалкує, що взявся за цю невдячну роботу — змагатися з нами у пошуках Чаші Омбре.
Він енергійно заклацав пультом. Мабуть, вперше я відчула якусь тривогу та невпевненість, що струменіла від нього... На екрані один за одним замиготіли телеканали.
— Люку... Ти, здається, нервуєш? — з посмішкою перепитала я.
Він здивовано підняв брову.
— Чого б це? Теж мені, привід для хвилювання... — відповів удавано байдуже. — Ні, Князевим, звичайно, не хлопчик з дитсадка, але... Облишмо це. Та й ранок за вечір мудріший.
Люк замовк на мить і уважно подивився на мене.
— Едіто, пам’ятаєш, ти запитувала мене, що означає вираз «сторожа нормандських долин»?
— Так. Ти ще тоді відповів, що так у середньовічній Нормандії називали вовків, — проказала я.
— Але це ще не все. Перші де Моле були нащадками норманів. Нормандські вовки, сторожа нормандських долин, — геральдичний символ мого роду.
Я не встигла здивуватися чи щось відповісти, бо Люк нахилився до мене і торкнувся моїх губ своїми...
Розділ XV
Іов Претфус
1547 р.
Кам’янець-Подільський, Кам’янецький замок
Господи, Тобі тільки вся слава. Іов Претфус. Будівничий".