Чаша Омбре, надійно захована у кам’яницях замку, навіки залишиться у безпеці. Я пам’ятав слова Великого Магістра товариства лангедокців: "Найбільша немудрість — прагнути скористатися тією силою, якої не розумієш!". Донині шкодую, що не вирізьбив ці слова на тій пам’ятній табличці. Я б, не вагаючись, підписався під кожним словом цього виразу. Іов Претфус. Будівничий.
Розділ XVI
Претфусів компас
не чула, коли він прокинувся. До мене долинав лише приглушений дзенькіт тарілок та апетитні аромати з кухні. Схоже, Люк готував ранній сніданок і це було йому в задоволення. За вікном ще стояла густа зимова темінь.
— Едіто, часу зовсім немає! Прокидайся! — почула я замість привітання з кухні.
Загорнулася у простирадло і, збентежена таким простим звертанням, тінню майнула до ванної кімнати. Вже там, нашвидкуруч умившись, привівши до ладу волосся та одягнувшись, несміливо увійшла до кухні. Хотілося зникнути, розщепитися на атоми та злитися з повітрям. І хоч учора ввечері не сталося нічого такого, що могло б здивувати дорослих людей, відчувала себе вкрай напружено.
Його спокійний як ніколи погляд випромінював упевненість. Люк варив каву.
— Де я можу сісти? — збентежено запитала не до ладу. — Де тобі зручно, — відповів Люк. — Тут або тут... — вказав на лакований табурет та на крісло, встелене м’яким пледом, поряд із його стільцем. — Я б сів отут, — додав він, плескаючи долонею по кріслу. — Отут тобі було б зручніше.
Кава у турці зашипіла, зійшла пінкою. Поки я стояла розгублена, наче старшокласниця, що вперше провела ніч із дорослим чоловіком, Люк спритно розлив каву по філіжанках. Обернувся і здивовано підняв брови.
Підійшов до мене, обійняв, і я мало не зомліла, занурившись обличчям у його м’який светр. Він пахнув гарним парфумом і свіжістю.
— Що з тобою, Едіто? — мовив Люк, нахилившись до мого вуха. — Ти наче вперше мене сьогодні побачила. Що не так?
Я відчула, як мені відлягає від серця, на душі стає легко-легко... Ох, це споконвічне жіноче ранкове сум’яття...
— Зачекай! — Люк підняв моє підборіддя. — Не може бути! Ти... ти мене соромишся? Чи я щось не так зробив?
— Ні, все так.
Все було аж занадто так. Але ж не могла я йому прямо так і сказати.
— Я тут намагаюся вразити тебе своїм кулінарним хистом, — напівжартома промовив він. — А у тебе такий вираз, наче ти вже спробувала ті нещасні грінки і вони тобі не до смаку.
— Дуже до смаку! — відповіла я. — Просто...
Та він вже знову обійняв мене і поцілував.
— Єдине, що я забув, — то це сказати тобі: "Доброго ранку!". Саме в той момент я так обпік пальця... — прошепотів Люк між поцілунками. — Тож ти просто не маєш права на мене ображатися!
Я з’їла б ті грінки, навіть якби вони були з торішнього хліба. А вони були запашні та рум’яні. До них — свіжозварена кава, сир та оливки. Повний комплект блаженства.
Поснідавши, він вийшов прогріти автівку, а я все ще сиділа за столом, зачудована, з горням недопитої кави. Щось незрозуміле відбувалося в моєму житті. Але чи не про це мене попереджав Князевич? Так, він негідник, але поки що Люк ні на міліметр не відступив від того, про що казав мені Юрій.
Люк повернувся вже за десять хвилин, накрутив мені на шию свого шарфа і допоміг одягнути куртку.
— Маємо поспішати, нас чекають... — проказав він.
Ми рухалися порожнім ранковим шосе. У прогрітому салоні було затишно, до того ж Люк раз у раз зачіпав мене рукою, усміхався і знову брався за кермо.
— Я відчуваю, що у тебе в думках якесь сум’яття, Едіто, — проказав він раптом. — Що б не було його причиною, облиш це. Я щасливий, що ти поряд... І мені б хотілося, аби ти відчувала те саме. Але, схоже, тебе щось бентежить. Може, розкажеш мені?
— Добре, — відповіла я після хвилинного мовчання. — Скажу. Князевич. Вся причина у ньому. Вірніше, у тому, що він сказав мені. Він попереджав, що так і буде. Що ти будеш галантним кавалером і...
— Вкладу тебе у ліжко? — промовив Люк із дивною інтонацією. — Так, вочевидь, ти вважаєш... А ти не поцікавилася, Едіто, звідки у нього така турбота про тебе?
— Я... я не... Я просто не хочу обманюватися. Розумієш? Я не прихильниця випадкових зв’язків, навіть якщо зараз ми... е-е-е... у нас є спільні справи. І так, тобто ні. Я не питала Князевича про такі речі.
Люк якось прохолодно усміхнувся.
— То я тобі розповім, аби розвіяти твої сумніви і збентеження. Я знаю тебе, Едіто, набагато довше, ніж ти мене, — проказав він. — Ти навіть не підозрювала, що я існую на світі, а я вже знав, якого кольору твоє волосся, очі, яку каву ти полюбляєш, які музеї відвідуєш і чим займаєшся. Спочатку це було звичайне вивчення об’єкта, який цікавить в ході справи. Ти знала про тамплієрів у Кам’янці більше, ніж я. Ти володіла інформацією, яка мене цікавила понад усе. І для успішного виконання задуманого я мав знати про тебе все, аби прихилити тебе на свій бік.
Ти розумієш, що з моєю колишньою роботою знати про тебе якомога більше не складало особливих труднощів. Але те, що сталося вчора, — це зовсім інше. Бо відколи я тебе побачив в тому закіптюженому підвалі архіву, зрозумів, що ми з тобою одне ціле. Тільки-но похолодало, ти почала носити кожушок. Тож коли ми бачилися з тобою там востаннє, я встановив тобі під комір кожушка маячок, аби мати змогу відслідковувати всі твої переміщення та чути твої розмови, аби при потребі бути поряд. Міг тільки молитися, аби ти не одягнула щось інше. Тож коли Князевич зустрівся з тобою, залишати надалі тебе у небезпеці я не міг. Нехай краще він думає, що ти налякана і все йде за його планом. Та й критися від тебе мені більше не було сенсу. Я був певен, що Юрій насамперед повідомить тобі, хто я насправді. Так і сталося. Зрештою, — проказав Люк, — через те, що я вдавав із себе священика, я не міг навіть позалицятися до тебе як слід! Але не вчора, коли ти була зовсім поруч, як зараз. Тож я маю єдине прохання. Давай завершимо цю справу і тоді поговоримо про нас та майбутнє, якщо ти, звичайно, не будеш проти...
Його тепла долоня накрила мою руку.
— А щодо Князевича, — продовжив він, — моє поранення було не випадковим. То він стріляв тоді у мене. Ми розкрили канал постачання наркотиків, який працював під прикриттям російських спецслужб. Наркотики постачалися у Францію і мали широку мережу збуту серед емігрантів та біженців. Князевич працював тоді на ФСБ, його прислали у ДСТ нібито для обміну досвідом. Він здав усіх нас, провалив операцію. Загинуло троє моїх колег. Просто диво, що він схибив і куля пройшла, зачепивши хребет. Та цього було достатньо, аби я довгий час не міг рухатися і ледве не втратив надію на те, що буду ходити знову. Він якийсь час переховувався в Росії, навіть спробував інсценувати власну загибель. Потім він наважився приїхати до Парижу. Злочинців, кажуть, завжди тягне на місце скоєного злочину. Думаю, для Князевича стало справжньою несподіванкою, коли він дізнався, що я залишився живий і навіть граю на аукціонах старовини. А потім, коли я почав шукати інформацію про тамплієрів, що знайшли прихисток в Україні та дізнався про твою знахідку, ми стикнулися з ним у Києві під час наукової конференції, на якій ти мала доповідь. Оту, останню, після котрої почалися всі твої кар’єрні негаразди... Впізнати мене було неможливо, я був загримований до невпізнання, але я упізнав Князевича, котрий не очікував мене там побачити чи зустріти.
Люк повернувся до мене.
— Що ще тобі розповісти? Скажи. Я маю бути впевненим, що ти довіряєш мені.
Він з’їхав убік, зупинив авто і знову повернувся до мене, узявши мої руки в свої.
— Едіто! Я маю почути відповідь, перш ніж сьогодні ми продовжимо пошуки Чаші Омбре разом. Інакше нічого не вийде.
Замість відповіді я потягнулася до нього. На якусь мить втратила відчуття часу, реальності, фізичного виміру.
— Майже повірив, — проказав Люк. На його обличчі була задоволена посмішка.
Ми в’їхали на Турецький міст, коли вже зовсім розвиднілося. Заспане місто поволі прокидалося. На площі Вірменський ринок панувало якесь дивне пожвавлення. Здоровенні безформні кольорові маси лежали просто на бруківці, навколо них метушилися люди. Кулі! Повітряні кулі! Люк залишив авто у тісному провулку біля Домініканського костелу, і ми попрямували на площу. Деякі з куль різнокольоровим шматтям ще лежали, розстелені на припорошеному снігом камінні, а декотрі вже напиналися від потужних струменів гарячого повітря, росли, збільшувалися в об’ємі...