Отже, Іов Претфус мав переконатися, що артефакт на місці та за потреби перезаховати його. Але кому прийде в голову шукати Чашу на дні 40-метрового колодязя? Я переконаний, Едіто, Чаша десь там, вмурована в скелю.
Тим часом ми були вже поряд із Кам’янецьким замком.
— Маємо нагоду пересвідчитися, чи добре тут готують, — запропонував мені Люк. — Ти, напевне, зголодніла, та й, по правді сказати, я б теж не відмовився бодай від гарячої кави.
Кинувши погляд на табличку з автографом Іова Претфуса, я почимчикувала за Люком крізь дерев’яні ворота замку.
Територію ще не встигли розчистити від снігу повністю, тільки прогорнули доріжки до башт та підходи до експозиційного залу. У замку було спокійно, тихо. Жодного відвідувача навкруги, тільки рум’янощокий працівник ресторану вправно розчищав невеличкий майданчик під мангал.
— Чи можемо ми у вас пообідати? — поцікавився Люк польською у хлопця.
Той чемно посміхнувся і відповів:
— Так, пане, звичайно, проходьте, офіціанти все Вам скажуть.
Ми зайшли у затишний зал, зайняли столик біля вікна, з якого відкривався чудовий вид на подвір’я замку. Навпроти — здоровенна плазма, що трохи недолуго повисла на мурованій кам’яній стіні. Але український музичний канал транслював приємну музику.
Якщо чесно, у мене зовсім пропав апетит. Сьогодні збігав строк, даний мені Князевичем. Згідно його плану, я мала подзвонити йому та передати щоденники Георга де Гастона. Навіть присутність Люка не заспокоювала мене. Я справді не знала, як діяти далі. Можливо, Люк і мав якийсь план, однак мені він нічого не розповідав.
Пошуки містичної Чаші Омбре могли б завершитися тут, просто біля Східної башти. Для того, аби знайти її на дні 40-метрового колодязя, необхідне було спеціальне спорядження. Можливо, механізми, які б викачали воду. Хто дозволить провести такі роботи? Навіть у Люка не вистачить впливу, щоб організувати у Кам’янці щось подібне.
Та й чи дійсно та Чаша має такі властивості? Вся ця історія починала нагадувати квест для туристів, що невдало затягнувся.
Підійшла офіціантка. Люк поцікавився, що б мені смакувало. Замовили банош із грибами та каву.
— Можу я запитати, що ти збираєшся робити далі? — поцікавилася я у мого супутника, наважуючись озвучити свої сумніви. — Навіть якщо Чаша все ще на дні колодязя, як дістати її без спеціального спорядження, дозволів?..
Люк лише знизав плечима.
— Повір, це не найскладніше.
Нам принесли замовлення, і тільки-но офіціантка взялася викладати тарілки і горщики з таці на стіл, як Люк торкнувся моєї руки.
— Поглянь...
За розмовою ми не помітили, як працівники відчинили дерев’яні ворота замку і на його подвір’я заїхав знайомий мені "Ленд Ровер" Юрія Князевича. Важко відсапуючись, припаркувався біля входу до приміщення адміністрації, і з нього вийшли... Юрій Князевич, отець Ігнатіус та пані Зірка...
— Оце так добірне товариство! — проказав Люк. Його звичний м’який погляд став якимось сталевим.
— А хто це, проше пані? Якесь поважне панство? — поцікавився у офіціантки.
— О... — дівчина навіть зашарілася від виявленої уваги. — Це депутатка нашої міської ради, пані Зірка Люблінська. Прикольне ім’я, еге ж? Кажуть, вона збирається балотуватися у мери нашого міста. Якби то їй вдалося! — заторохтіла вона. — Така розумна жінка... До того ж завжди залишає великі чайові, навіть коли замовляє тільки каву. Отой чоловік у сутані — ксьондз Домініканського костелу, отець Ігнатіус, та якийсь дивний приїжджий пан. Бачу його втретє. Він розповідає усім, що збирається взяти територію нашого замку в оренду, інвестувати чимало коштів на його реставрацію. Це знайомий пані Зірки. Вона рекомендувала його нашій дирекції як дуже гарного мецената. Він планує створити у нас якісь небувалі атракції.
— Стара пісня, — промовив Люк до мене.
— Перепрошую? — перепитала офіціантка.
— Ні-ні, нічого, дякуємо, розрахуйте нас одразу! — галантно посміхнувшись, проказав до офіціантки Люк.
Дівчина подалася за рахунком, а він схопив мене за руку.
— Едіто, нічого не бійся. Що б не сталося, не виходь звідси. Зрозуміла? Обіцяй, що залишишся тут! Не виявляй себе, поки я не прийду за тобою!
— А ти?
— Я... Все нормально, — відповів Люк, підіймаючись з-за столу. — Очевидно, час істини настав. Я повернуся за тобою, тільки-но все минеться.
Офіціантка принесла рахунок, він розрахувався. Залишивши мене у залі ресторану, вийшов у двір.
Тим часом трійця, очолювана пані Зіркою, попрямувала до дверей, за якими розміщувалася адміністрація.
Я бачила, як Люк, на ходу одягнувшись, вирушив за ними. В мені все похололо. Я зовсім розгубилася. Мій мозок закипав від страху та безпомічності...
— Пані, невже не смакує? — офіціантка, білозубо всміхаючись, підійшла до мого столика.
— Ні, ні... Все гаразд... Дякую, — розгублено промовила я. — Все добре...
Якби ж воно було добре...
Князевич зібрав непогане товариство навколо себе! Навіть отцю Ігнатіусу голову задурив! Вочевидь, з панотцем його познайомила саме пані Зірка. Схоже, вона ладна й чорту душу продати, аби лиш досягнути свого. Що міг пообіцяти їй Князевич? Гроші на майбутню виборчу кампанію? В обмін на що? На можливість мати вільний доступ до території Кам’янецького замку?
Я прослідував за ними, в душі втішаючи себе, що Едіті вистачить здорового глузду не покидати безпечне приміщення ресторану.
Вже у похмурому коридорі дістав зброю, переховав за пояс, за спину. Раптово фантомне відчуття болю накрило мене. Те, про яке я, здавалося, вже забув; у всякому разі, давно не згадував. Я знову бачив людину, яка всадовила мене на кілька років до інвалідного візка, — Юрія Князевича, чи як він називався у ті роки, Князева. Офіцера ФСБ, що приїхав для обміну досвідом у нашу паризьку контору, а насправді — координувати російсько-французький наркопотік. Цей перевертень занадто дорого обійшовся нашій спецслужбі. Життям кількох офіцерів.
Я прислухався. Розмова точилася в кабінеті директора музею.
— Я можу поручитися за пана Князевича, — промовила пані Зірка.
— О, це дуже люб’язно з Вашого боку, пані Люблінська, — голос Князевича звучав бадьоро та впевнено. — Але я представляю таких поважних людей, що їхні імена не потребують жодного поручительства.
— Поміж тим, — і пані Зірці це прекрасно відомо, — вступив у розмову, вочевидь, директор музею, — ми живемо у такий складний час, що будь-які дії та навіть найблагіші наміри керівника установи, такої як наш музей, можуть бути сприйняті громадськістю викривлено. А далі — скандал на всю країну! Тому без резолюції мера та згоди депутатського корпусу я нічого не можу вирішувати.
— Отже, Ви нам відмовляєте? — перепитала вона.
— Пані Зірко, при всій повазі...
— Отже, відмовляєте... Ну, тоді доведеться зачекати, пане Князевичу, зовсім трохи. Коли стану мером я, точно не відмовлю Вам у такому благому ділі — врятувати ці руїни від остаточного занепаду.
— Пані Зірко... Зрозумійте мене правильно! — почав було директор музею. — Я ж ні в якому разі не хочу образити Вас чи Ваших друзів. Отче Ігнатіусе, — майже благально промовив директор. — Ви теж маєте над собою церковну ієрархію... Ви ж знаєте...
— Коли мова йде про благу справу, я ігнорую ту ієрархію! — чітко промовив отець Ігнатіус, відчутно зрадівши, що і йому, нарешті, випало вставити бодай слово у цю поважну розмову.
— Помилуйте, такі рішення не приймаються одноосібно... — відповів директор. — Пані Зірко, ну Ви ж сама знаєте, як у нас заведено...
— Ходімо! — звернулася вона до Князевича та отця Ігнатіуса. Схоже, пан Огінський не розуміє, про що ми йому торочимо. Про які вигоди йдеться... Нічого, пане Князевичу, до виборів чекати залишилося не так уже й багато!