Я ледве встиг збігти східцями вниз та заховатися у ніші за розпатланим муляжем мушкетера, як чобітки пані Зірки зацокали по коридору.
— Я розчарований, пані Люблінська, — скрушно мовив Князевич. — Все так йшло гладко... Я запропонував цьому бовдуру чималі прибутки... Перепрошую, отче... Але я називаю речі своїми іменами. Що від нього вимагалося? Нічогісінько! Підписати угоду про співпрацю!
— Пане Князевичу, — перебила Юрія пані Зірка. — Ви прекрасно пам’ятаєте, який скандал учинився, коли Ви вперше з’явилися у цьому місті зі своїми тамплієрами... У Вас занадто скандальна репутація, мій друже. Але, — додала вона, — це не проблема! Тільки-но я стану мером, Ви зможете проводити в замку усі можливі атракції і навіть підписати договір про оренду. Я усім своїм так кажу, — торохкотіла вона без упину. — Хлопці, дайте мені стати мером, а далі робіть, що хочете!
— У мене немає часу чекати, поки ви станете мером, пані Люблінська! — роздратовано огризнувся Князевич. — У мене є терміни, зрештою, люди, інтереси яких я представляю. Ви обіцяли мені, що ніяких перешкод не виникне. Маю сказати, що угода між нами скасовується.
— Тобто... — голос пані Зірки зазвучав сталевими нотками, — Ви відмовляєте мені у фінансуванні моєї передвиборчої кампанії? Отче Ігнатіусе, Ви чули таке?
— Зрештою, Ви небідна жінка! Продайте свій маєток на Парковій, авто... Тих грошей вистачить і на президентську рекламну кампанію, — насмішкувато-роздратовано відповів Юрій Князевич.
Пані Зірку наче заціпило.
— Якщо забажаєте, я викличу Вам таксі.
— Та пішли Ви!.. — проказала пані Зірка. — Чхала я на Ваше таксі! Стільки часу витратила даремно!
Отець Ігнатіус потупцяв за нею, на ходу вмовляючи одуматися і не бути такою різкою.
Я вийшов зі своєї схованки, послідував за Князевичем. Він не встиг далеко відійти. Стояв тут же, біля входу, комусь телефонував.
Едіті! Безперечно, їй! Вона ж сьогодні мала би передати йому щоденника Георга де Гастона! Вона, очевидно, не виправдовувала його сподівань, бо Князевич виглядав роздратованим.
— Дурна курка! — наче на підтвердження моїх думок, проказав Князевич. — Вона ще гратиметься зі мною!
Він заховав свій мобільник і швидким кроком попрямував до воріт. Навіщо? Адже його авто було припарковане поруч. Я обережно виглянув і помітив, як Князевич зникає у проході Східної вежі.
Наздогнати його було справою кількох секунд. Та на верхньому ярусі башти Юрія не було. Чорт! Куди міг зникнути цей покидьок? Не спустився ж він у своєму напрасованому костюмі та напуцованих черевиках в колодязь?
Я вибіг назовні і спустився у прохід нижнього ярусу. Обережно пройшов уздовж стіни всередину, відчуваючи, як мій "Rhino" перестає бути єдиним цілим зі спиною. А я вже й забув це відчуття... Коли працював у ДСТ, під час операцій завжди відчував за спиною зброю перед тим, як доводилося її застосовувати. Поганий знак...
— Пане Люціусе! Яка приємна зустріч! Ви сьогодні без сутани? — Князевич з’явився, наче нізвідки. До моєї скроні притулилося холодне дуло. — І головне, як вчасно! — додав Князевич, виштовхуючи мене ближче до колодязя. — Невже Ви люб’язно погодилися доставити мені книгу замість Вашої прекрасної супутниці?
— Щось таке, — відповів я, розуміючи, що ані те, що ми знаходимося у громадському місці, ані те, що сюди можуть будь-якої миті зайти відвідувачі замку, Князевича не зупинить. — Однак не розумію, — почав я, — чому ти так поспішаєш. Бачиш, жінки не люблять тих, хто поспішає. Одна леді вже пішла від тебе, а інша навіть прийти не захотіла. А щодо книги... До речі, Князевич, звідки тобі стало відомо про неї?
— Люку, ти ж не дурний! — відповів він. — У нас є повний перелік артефактів лицарів Храму, знайдених в 45-му у Фастові татусем отієї леді, що пішла. Ти ж сам розумієш, на рахунок всілякої містичної трахомудії контррозвідка мала в першу чергу відчитатися Сталіну. А у Москві всі документики підшивалися акуратно. Та й про того Претфуса нам відомо. Він залишив достатньо слідів. Словом, друже, ти програв! Увесь цей час я йшов на крок попереду тебе, хлопчику.
— Ну, не скажи... — я усміхнувся. — Якби ти йшов на крок попереду, то не чекав би, поки Едіта викраде у мене книгу. До того ж... Навіщо вона тобі? Книга, маю на увазі. Вона написана старофранцузькою. Сумніваюся, що ти володієш нею.
— У нас є кому перекласти, — запевнив Князевич.
— У нас? — перепитав я. — Тобто ти досі працюєш на ФСБ?
— Менше слів, Люку... Зброю! Дістань зброю та поклади перед собою. ФСБ — лише офіційне прикриття значно поважнішої організації, куди древнішої за твоїх лицарів Лангедоку.
— Юрію, — продовжував я, відтягуючи час, — щось я не бачу логіки. Тобто ти збираєшся чекати, поки тобі у Москві зроблять переклад рукописів, але не можеш зачекати, поки пані Зірка стане мером? Щось не клеїться.
— Зброю, де Моле, зброю — перед собою.
— Що таке, Князевич? Чому ти так поспішаєш? Чи, може, отець Ігнатіус погодився тобі бути замість перекладача? Так там не латиною...
— Це тебе не обходить, Люку. Ніяк не обходить, — відповів Князевич. — Хай там як, я дістану Чашу Омбре. Вона потрібна для значно виразніших цілей, ніж твої.
— Виразніших цілей? — розсміявся я. — Яких же? Світового панування вашого ненормального карлика, який загрався у царя? Адже ти для нього намагаєшся віднайти Чашу Омбре?
Князевич лише стенув плечима.
— Цьому світові потрібен сильний володар. Той, кому я служу — такий. Він змішає світло і темряву, підніметься над усіма, він змінить устави і закони Всесвіту і стане єдиним, кому вклонятимуться усі народи... Нікому до нього не вдавалося здійснити задумане, але він здійснить, бо він є Очікуваний!
— Не вірю своїм вухам! — намагаючись зберегти у голосі іронію, проказав я. — Юрію... Ти себе чуєш? Ти зараз нагадуєш одного із тих ненормальних релігійних фанатиків, про яких час від часу у Голівуді знімають чергове апокаліптичне кіно... Одна справа — працювати на російські спецслужби, інша — нести оцю фантастичну ахінею! Ти ж наче безумець, що цитує витягнуті із контексту книги пророка Даниїла рядки про антихриста...
Князевич похитав головою.
— Люку... це міг би казати хтось інший, але не ти, приналежний до таємного ордену, що добре знає, яку потужну силу має Чаша Омбре. І що ця сила — реальна. Тобі усе відомо! Тож не вдавай дурника, Люку... Я лише виконавець. Чаша Омбре має дістатися ЙОМУ, моєму панові! А не комусь іншому. Він один достойний.
— Князевич, не має значення, у що я вірю. Але навіть якби Чаша не мала жодної містичної сили — це не доведе світ до добра! — похитав я головою. — Не знаю, що за бовтанка у тебе в голові, але ти маєш усвідомити: той, для кого ти взявся дістати Чашу Омбре, ніколи не стане володарем світу. НІКОЛИ. Бог не дасть...
Обличчям Юрія Князевича майнула тінь роздратування.
— Та-а-ак... — протягнув він. — Прецеденти були. Заволодіти Чашею Омбре дійсно бажали чи не наймогутніші державці. Та мій пан не бажає бути на місці одного із них — тих, хто був за крок до здійснення бажаного, за крок до Чаші і малодушно, боягузливо відступив... Він матиме Чашу Омбре, бо я дістану її для нього! Якби твої тамплієри, Люку, мали хоч дещицю розуму у своїх закованих у залізні шоломи головах, то самі б скористалися силою Чаші Омбре, а не покинули її напризволяще у цій кам’яниці. Створили той світ, про який торочили не одне століття — Царство Миру та Справедливості. Хто ж твоїм предкам не давав цього зробити? Чаша віками була у їхніх руках!
— Бо вони добре знали, — перебив я Князевича, — що людині втримати таку могутню силу не до снаги, а тим більше — керувати нею! Чаша призначена не для людей. І твій пан, як ти його називаєш, здобувши Чашу Омбре, лише загубить світ. Він занадто нікчемний у своїх прагненнях, Юрію! Яку ж дурню вкладають тобі й таким як ти у голови, але отой карлик, що вдає із себе володаря великої держави — не месія, не рятівник світу, не очікуваний. Він — псих, що жадає безмежної влади.
— Мій пан вищий за усе це. Він обранець. Я увірував у це, відколи побував у Помпозі! — вигукнув Князевим. — Ти, святеннику, згадай фреску із того бенедиктинського монастиря. Згадай, чиє обличчя зобразив Вітелло де Болонья... Світ знає мого пана. Світ віками чекав на його явлення.