— Ходімо, ходімо, друже. Там має бути хтось, хто бодай латиною володіє. І якщо він здатен бити у дзвін, то здатен буде і відповісти нам... — проказав Валентино.
Прикриваючи обличчя рукавами, ми рушили у напрямку костелу.
— Чому бути, того не минути! — філософськи вголос розмірковував Чезаре. Я ледве розбирав, що він говорив, затуливши рукавом півобличчя. Дим виїдав очі та обпалював легені. — Але якщо мені судилося померти від чуми, — проказав герцог Валентино, — то це буде занадто щедрий дарунок долі для делла Ровере, чи не так?
— Не жартуйте так, мій пане! — відповів я. — Гірше те, що коли чума тут, то й Кам’янця вона може дістатися так само. Ті, хто тікали звідси, могли рознести її по усьому королівству.
На подвір’ї костелу було порожньо. Тут не смерділо згарищем, як у місті, бо хтось накосив чимало полину, склав у стіжки навколо будівлі, і вони, неначе велетенські кадила, пахкали на вітрі гіркуватим ароматним димом.
Слушний спосіб очистити повітря від згубного смороду, але я не дуже покладав надію на подібні простонародні засоби. Тим часом Валентино почав гукати дзвонаря-відчайдуха, що бив у дзвони серед чумного міста.
«Не будеш боятися ні страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні.... — почулося раптом звідкись згори. — Впаде тисяча зліва від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..»
Дзвонар латиною вголос проказував дев’яностий псалом, що разом із полиновими куріннями мав відлякати чорну смерть. Проте чи мені було кепкувати зі слуги Божого та його віри у Давидові псалми?
Ним, до слова, виявився літній чернець-домініканець на ймення Юстиніан, що непогано розмовляв італійською. Вгледівши нас із дзвіниці, він доказав псалом до кінця і спритно спустився драбиною донизу.
Запросив нас всередину до костелу, розповів, що моровиця у Розматинчі почалася два тижні тому. Було схоже на те, що завезли заразу якісь купці разом зі східним крамом, тож багато хто, зібравши пожитки, потікали з містечка.
— У людей не вистачає віри в те, що Господь сильний їх охоронити, — скрушно пояснив нам отець Юстиніан.
За його словами, сеньйор Роджіо Аліканте, ризикуючи підхопити хворобу, зволікати довго не міг, хоч і очікував до останнього появи якихось людей. Тож, як і інші купці, разом із крамом він виїхав із Розматинча до кращих часів, повернувся у Чорнокозинецький замок, де за потреби завжди гостює у подільського біскупа. Це вниз по Збручу, як пояснив чернець, і тепер, очевидно, туди пролягала й наша дорога. Ну а він, слуга Божий, зостанеться тут, у Розматинчі, аби втішати тих, кому тікати нікуди, та ховати тіла померлих. У містечку залишилося не так багато люду, але ті, що вирішили перечекати моровицю, приходять сюди, у дім Божий, та моляться за порятунок.
— У Вас зовсім немає страху, отче, але чи здатні ці стіни зупинити чуму? — іронічно проказав герцог Валентино, озираючись навколо. — У Неаполі я бачив величні палаци, в які чорна смерть проникала так само легко, як у хатини злидарів.
— Стіни, побудовані людиною, не зупинять чуму, — погодився отець Юстиніан. — Але сила Божа здатна утримувати її за межами цього святого місця, запевняю!
Він повів нас ближче до вівтаря. Там у променях сонця тьмяною позолотою світилася старовинна ікона. Такої мені ще не доводилося бачити, і мої очі одразу вихопили найнезвичніші елементи сюжету полотна: силует Христа, викривлений у неприродній позі, що роздирав пальцями власну плоть.
— Тіло Господа нашого, Христа, за нас ломиме, — смиренно проказав отець Юстиніан, запалюючи нову свічку від майже догорілої. — Шкода, що вони усі повтікали, бо кожен, хто приходить сюди з вірою, отримає захист та допомогу!
— Це саме те, отче, що нам потрібно зараз найбільше! — герцог Валентино нахилився до обкладу, провів пальцями по тьмяній позолоті полотна. — Неймовірно... Звідки вона тут... ця ікона?
— Це нерукотворний образ Ісуса Милосердного, — отець Юстиніан благоговійно поглянув на ікону. — Він з’явився у нас два століття тому. Його під час полювання в колючих заростях терену знайшов один мисливець із сусіднього села, і відтоді кожен, хто вірує в чудотворну силу цього нерукотворного образу, отримує Божий захист.
— Ну, на рахунок його нерукотворності я б міг посперечатися, — прошепотів Чезаре Борджіа, роздивляючись полотно, — так, аби тільки я зміг його почути. — Я бачив такі картини у Франції, в Луврі, у короля Людовіка XII.
— Невже? — подивувався я, оглядаючись, чи отець Юстиніан не слухає нашу розмову, та священик якраз був заклопотаний тим, що запалював інші свічки.
— Саме так, друже. Король Луї мало кому показував ті картини, — продовжував Чезаре. — Та до мене у нього на той час була особлива прихильність. Я привіз йому дозвіл папи на таке жадане ним розлучення, а у Людовіка було забагато марнославства, аби не похизуватися переді мною тими ганебними трофеями французьких монархів.
Я здивовано подивився на герцога Валентино, намагаючись второпати, про що він говорить.
— Ганебними трофеями? — перепитав я.
— Так. Ті картини були вивезені за наказом Філіпа Вродливого з Тамплю, резиденції лицарів-храмовників, під час розгрому ордену. Їх малювали тамплієри. Як відомо, вони не вшановували лики на іконах. Тож на них, як і на усьому, що у ті темні часи було пов’язане з храмовниками, лежала анафема папи Климента.
— То ця картина... — проказав я.
— Так, ця картина, яку отець Юстиніан вважає чудотворним образом, я переконаний, одна з тих, вивезених з Тамплю! — відповів мені Валентино. — Ми на вірному шляху, мій друже! Вони були тут, тамплієри на чолі з де Моле. І ця ікона для нас — знак Божий!
Після того, як герцог Валентино звершив молитву, чернець провів нас у плебанію, де запропонував перепочити й заночувати. Там вже пригостив нас місцевим світлим пивом, солонуватим козячим сиром та напрочуд свіжим хлібом, котрий напекла для нього котрась із прихожанок.
Серед смороду згарищ та небезпеки отець Юстиніан мав такий жвавий та впевнений вигляд, що мені подумалося, чи не плід нашої уяви ця хвороба, що раз по раз котилася землями Європи. Можливо, вона брала початок не з якихось темних невідомих джерел, а з нашого страху? І раз віра однієї людини здатна підтримувати віру багатьох, то чи не можливо її тією ж вірою побороти остаточно?
Вранці, щойно зійшло сонце, отець Юстиніан розбудив нас передзвоном із дзвіниці храму. На довгі роздуми та розмови не було часу. У трапезній плебанії вже чекав сніданок, а далі нам якнайшвидше треба було слідувати за течією Збруча до містечка Чорнокозинці, де знайшов прихисток від чуми сеньйор Роджіо Аліканте.
Прокуривши наш одяг полиновим димом та отримавши благословення отця Юстиніана, ми подалися із Розматинча до каменоломні неподалік, де залишили наших «пташок».
Далі на якийсь час ми забули і про чорну заразу, і про те, що в Розматинчі нас запросто міг торкнутися її смертоносний подих. Летіли над такими мальовничими місцинами, що аж дух забивало — над широкими долинами та заливними луками, що дихали на нас прохолодою, над високими горбами, порослими густим лісом, над могутніми твердинями, зведеними і такими, що тільки зводилися.... Земля ця була настільки прекрасною, що й сам герцог захоплено оглядав її, і я розумів його без слів. Але він споглядав не тільки її мальовничість. Валентино захоплювали ці простори, порізані горбами, так схожі на італійський ландшафт. У нього в голові крутилися одні й ті ж думки. Амбіції, уміло підігріті Макіавеллі, не давали йому спокою навіть під час польоту. Він був природженим державотворцем від маківки голови до підошви ніг і все навколо бачив лише з цієї точки зору. Він бачив території, що могли б слугувати його владі та силі, а натомість приносили чималий дохід його запеклому ворогові делла Ровере.
Роджіо Аліканте, неаполітанський купець, час від часу гостював у літній резиденції подільського біскупа, Чорнокозинецькому замку над Збручем, та користувався усіма благами, призначеними його превелебності: покірливими служницями, мисливськими угіддями та усіма вигодами відстороненого від гамірного Кам’янця поселення. Герцог Валентино знався з ним не перший рік, ще з часу перебування сестри його світлості, сеньйори Лукреції, заміжньою за Альфонсо Неаполітанським. Наскільки я пам’ятаю, сеньйор Аліканте виконував тоді якісь таємні доручення Чезаре Борджіа. Так само, як і тепер, бо продовжував слугувати герцогу своїм розумом, зв’язками та можливостями, а разом з тим користувався прихильністю свого нового патрона — подільського біскупа.