— Явлення, кажеш? — голосно розсміявся я, хоч від згадки про зображення антихриста на стіні, про яке нагадав Князевим, у мене похолоділа спина.
Так, пригадалося. Того літа мене направили до Італії на якісь чергові професійні навчання, що проводилися у містечку Помпоза, у закритому респектабельному готелі. Нас, працівників спецслужб, що з’їхалися з цілої Європи, не відпускали за периметр готелю три дні. Врешті перед відльотом до Франції у мене знайшлося трохи часу, аби помилуватися краєвидами і місцевими історичними пам’ятками. Разом із Князевичем, із яким познайомився під час сніданку, ми блукали вуличками Помпози.
Він пристойно володів англійською, тож ми швидко порозумілися.
Втамовуючи спрагу прохолодним безалкогольним мохіто, ми забрели до старої церковці, що колись належала бенедиктинському монастирю. Її стіни, прикрашені майстерними фресками, цілковито захопили мою увагу. Я був у Помпозі вперше, як і Князевич, представник спецслужб Росії, тому для нас усе було тут незнайомим. Проте Юрій добре знав, що шукав. Власне, він і звернув мою увагу на зображення, створене рукою майстра Вітелло де Болонья ще у XIV столітті.
— Поглянь, Люку! — проказав він тоді — Наші туристи, що побували у Помпозі, розповідають... наче оцей демон на фресці зовнішністю нагадує... сам знаєш кого. Навіть не знаю, тішитися тому чи ображатися.
Я підняв погляд на зображення, зрозумівши, про кого мова. Подібність і справді була неймовірна. Характерні вузькі розрізи очей, високі вилиці... Усі риси і справді нагадували обличчя російського карлика.
— Ну... Вітелло де Болонья навряд чи міг знати в обличчя... Того, хто житиме через віки після нього, — дипломатично відповів я. — То просто так йому вдалося.
— Усім би такого президента! — похмуро відповів тоді Князевич, не приховуючи роздратування. — Він змінить цей світ! Ось побачиш!..
— Кажу тобі, отямся і зупинися! — промовив я, виринаючи зі своїх спогадів про Помпозу. — Подумай, що стане наслідком твого діяння і твого служіння.
Князевич роздратовано сіпнувся.
— Хай там як, я дістану Чашу. Мені навіть лізти у колодязь не доведеться. Дістану за допомогою твоєї паранормальної подружки Едіти.
— Едіта? Навіщо вона тобі? Що за епітети ти знайшов для неї? — промовив я, намагаючись вигадати зручний момент.
— Як, вона тобі не розповіла? — якось по-дурнуватому промовив Юрій Князевич, намагаючись намацати на мені зброю. — Не розповіла красунчику Люку про свій невеличкий секрет? Не відкрилася, що вміє рухати предмети поглядом та робити інші паранормальні штуки? Оце так...
— Що за дурню ти мелеш, Князевим? — перепитав я.
Князевим дістав з-під пальто мого револьвера.
— То що, не зізналася? Таки не зізналася, — проказав Юрій. — Вочевидь, ти викликаєш у неї менше довіри, ніж я. А шкода, у твоєму арсеналі завжди було більше засобів. Правда, вона могла просто соромитися говорити з тобою про такі ремі. У неї це не завжди добре виходить, але, гадаю, коли жінка перебуває у стані стресу, такі штучки їй вдаються краще.
Я все ще намагався второпати, про що це белькоче Князевим. Ситуація ставала загрозливою. Я по-дурному дав йому себе упіймати, у нього був мій револьвер, але найбільше мене хвилювала Едіта. Тільки б вона не почала діяти на власний розсуд!
Та в той момент, коли я згадав про Едіту, вона з’явилася сама. Я побачив її у просвітку входу. Разом із нею наче сонце зайшло у похмуре підземелля колодязного ярусу.
— О, а ось і леді... Підходьте, Едіто, бо у нас із паном де Моле якась нудна розмова виходить, — проказав Юрій.
— Навіщо ти прийшла, Едіто? Я ж просив тебе залишитися на місці!
— Люку, я...
— Розумієш, Люку... — замість неї промовив Князевим. — У мене було два плани. І обидва пов’язані із жінками. Це взагалі-то дурна звичка, але нічого не можу із собою вдіяти. План А — пані Зірка Люблінська. Від сьогодні Кам’янецький замок мав би знаходитися у моїй тимчасовій власності. Мої люди підготували необхідне спорядження, ми мали просто заїхати, спуститися на дно цього довбаного колодязя та знайти Чашу. Але бовдур-директор в останню мить налякався і зіпсував мені увесь розклад. План Б... А от у план Б тобі повірити буде складно, але доведеться. Едіто, — звернувся він до неї. — Чому ти не поділилася зі своїм другом про те, якими здібностями володієш? Я розумію, у тебе було так мало часу! Але такому шляхетному лицарю ти могла б відкритися.
— Про що він говорить, Едіто? — намагаючись обернутися й подивитися на неї, запитав я. Князевич боляче тицьнув мені дулом у скроню.
— Люку...
Я відчув, як вона несміливо підійшла ближче.
— Пам’ятаєш парасолю, яку ти ледь впіймав біля дороги?
— До чого тут парасоля? Тоді була страшенна гроза...
— А ту сповідальню в костелі?
Я внутрішньо занімів.
— Ну, мої голубки, я бачу, ви нарешті зрозуміли одне одного, — торжествував Князевич.
— Едіто, цього не може бути! Я не вірю...
— Люку, — проказала вона, підходячи зовсім близько до мене, — якщо ти віриш у містичну силу Чаші Омбре, то чому тобі так складно повірити у мою силу?
— Тобто увесь цей час ти... дурила мене? Ти від початку була із ним?
— Мені шкода, Люку.
Я глибоко вдихнув. Самозакоханий бовдур! Як міг ти повірити жінці, якої навіть добре не знав? Жінці, яка була лише приманкою, а ти увесь час знаходився на гачку, будучи переконаним, що сам полюєш на жертву.
— Ну-ну, Люку, — Князевич криво посміхнувся, тицьнувши мій власний револьвер мені у спину. — Я добре тебе розумію. Твоє розчарування, твій відчай. Я навіть розумію, як тобі неприємно пошитися у дурні, так тупо втрапити у мої сіті. Але ж ти і так давно мав би гнити у могилі! Тобі просто випав другий шанс. Вважай, що ти не скористався ним мудро і замість того, аби попивати вдома, на Ле Маре, вино, тепер маєш повернутися туди, куди не дійшов з першого разу — в могилу! Мені навіть неприємно виконувати цю місію повторно, де Моле. Тому я доручу її комусь іншому.
— Чи не можна стисліше, Князевич? — крізь зуби процідив я. — Мені набридло слухати твої дурні бравади. Роби, що маєш робити.
— А ти не поспішай, Люку! Твій годинник і так вже зупинився. Дай мені насолодитися цією миттю! — відповів Князевич.
Він кивнув Едіті, і вона підійшла зовсім близько до колодязя. Тепер я міг її добре бачити. Вона була зовсім бліда, але рішучість читалася у її погляді.
Невже я як дурень буду спостерігати, як Князевич і його спільниця заволодіють Чашею Омбре у який би то не було спосіб?
Думки із шаленою швидкістю завертілися у моїй голові.
— Ну, давай... — проказав Князевич. — Давай, моя люба! Доля всього світу у наших із тобою руках!
Вона наче застигла. На мить її обличчя стало геть блідим, як посмертна маска. Едіта простягнула руки над колодязем, і неймовірне напруження скувало її тіло.
Там, унизу, на самому дні колодязя, щось загуркотіло, дерев’яний настил затремтів під ногами.
— Едіто, зупинися! Що ти робиш?! — вигукнув я, та мої слова заглушив голосний шум. Стовп води і каміння вирвався з колодязя з неймовірною силою. Я відсахнувся і, зачепивши руку Князевича, вирвав його зброю. Він інстинктивно натиснув на спусковий гачок, і куля з мого револьвера пролетіла в якомусь метрі від Едіти.
— Едіто, зупинися! — вигукнув знову я, намагаючись перекричати наростаючий шум та гуркіт. Вона була незворушна, ніби час зупинився навколо неї, і мій голос розтанув у тому гуркоті.
Я повалив Князевича на підлогу, намагаючись "вирубити" його. Стовп води та каміння з силою вдарив у стелю верхнього ярусу, вивільняючи собі дорогу, пробив його та вкритий ґонтом дах башти, уламки дощок й каміння посипалися просто на нас.
Намагаючись ухилитися від цього кам’яного дощу, я покинув Князевича та інстинктивно відскочив до стіни. Встиг побачити, як падає під тими уламками Едіта.
За хвилину я прийшов до тями. Лежав на мокрому деревинному настилі, всипаному камінням. В кількох кроках від мене лежав закривавлений Князевич. Ще далі — Едіта. В її руках була Чаша Омбре — кругла срібна посудина на трьох драконячих лапах. Уламки каміння та дерев’яний ґонт засипали її маже до поясу, з розбитого чола текла кров.