Що то було? Наче якась дивна здоровенна риба з блискучими очима, розсіваючи навколо себе примарне світло, пливла слідом за нами.
— Що воно таке? — проказав герцог Валентино, вдивляючись углиб кам’яного коридору позаду нас.
Та Левон залишався спокійним, не виявляючи ніякого хвилювання.
— Що воно таке? Що то є? — перепитав герцог латиною в надії, що Левон його зрозуміє.
— Човен! — відказав Левон. Ми тільки перезирнулися.
Нарешті примарне світло почіткішало, і тепер ми могли вгадати обриси човна з ліхтарем на носі, що рухався в наш бік. У човні стояв кремезний чоловік та направляв веслом човен серединою кам’яного коридору, відштовхуючи його від стін, вочевидь, для того, аби він не напоровся на мілину.
— Ху-у-у... — видихнув Чезаре. — Це було гірше, ніж зустріч із ведмедем, друже Леонардо. Я вже було подумав про нечисту силу, що блукає цими підземеллями.
Тим часом Левон, упізнавши того, хто кермував човном, знову гукнув йому і той запрацював веслом енергійніше. Вже за кілька митей незнайомець порівнявся з нами і ми змогли розгледіти його міцну статуру та дивний одяг. Голову човняра прикрашав великий чорний берет.
Левон щось запитав незнайомця русинською. Той відповів. Левон знову заговорив, вказуючи на нас.
Ми ж із герцогом відчували себе цілковитими дурнями, не розуміючи з їх розмови ні слова.
Однак незнайомець люб’язно, хоч і досить похмуро, всміхнувся і направив свого човна веслом ближче до стіни, де на кам’яному підмурку стояли ми.
— Здається, цей добродій запрошує нас до свого човна, Ваша світлосте! — здогадався я. А тим часом Левон вже показав нам приклад, погасивши свій смоляник та стрибнувши до човна.
Слідом за ним туди один за другим ступили й ми. Левон присів на дерев’яну дошку, що слугувала у човні лавкою, а наш перевізник тим часом відштовхнувся веслом на середину коридору. Схоже, наше хвилювання було даремним. Підземний коридор слугував такою собі водяною дорогою, якою можна було діставатися до міста.
Слідуючи прикладу Левона, Чезаре, ледь не перечепившись, присів на лавку, а за ним і я. Герцог тим часом озирався навколо. Наш перевізник виявився таким же небагатослівним, як і Левон. До того ж ми тільки й могли, що спостерігати його кремезну спину та потилицю у чорному береті.
Поміж тим герцог Валентино нахилився, намацуючи, за що зачепився ногою. Щось довге, важке, замотане у товсту вовняну тканину, лежало на дні човна.
Користуючись тим, що Левон теж сидів спиною до нас, Чезаре обмацав той незрозумілий предмет через тканину, обережно потягнув за край, легенько розгорнув і знову обмацав.
— Руків’я меча! — прошепотів він мені на вухо. — Руків’я здоровенного катівського меча! Ми пливемо у човні ката, мій друже Леонардо!
А поміж тим наш човняр неспішно кермував і світло ліхтаря повільно розсівало густу темряву навколо нас. Вочевидь, поміліло, бо човен раз чи два кресонув по кам’яному дну і врешті зупинився, напоровшись на мілину.
Левон піднявся і подав нам знак зробити те саме. Зіскочив просто у воду. Її виявилось вище стегон. А за ним зістрибнув і власник човна. Нам залишалося лише узяти з них приклад. А незнайомець тим часом відмотав кінець мотузки і потягнув човна до протилежної стіни. Там, поміж каміння, стирчав здоровенний гак, до якого він і прив’язав човна.
Далі відчепив ліхтаря, сягнув рукою через край, дістав загорнутого у тканину меча, перекинув через плече торбину і повернув до нас.
Левон тим часом знову показав нам рухатися за ним.
Брести по воді у компанії мовчазного провідника та не менш мовчазного місцевого ката було не найкращим товариством, але вибирати не доводилося.
Нарешті ми звернули убік, в темний вузький хід, і опинилися на слизькій, викладеній каменем підлозі. З обох боків вглиб його стін врізалися східці. Хто знає, куди вони вели. Біля одних таких, позначених білою фарбою, наш човняр зупинився, гукнув Левона та подав йому ліхтаря.
Схоже, незнайомець турбувався, аби ми не заблукали у темряві без світла.
Мить — і він розчинився, залишивши нас у підземному коридорі. Та Левона, схоже, це не лякало.
Він щось бурмотів собі під ніс, торкаючись кожного проходу зі східцями, який ми проминали. Та ось він зупинився біля чергового проходу і знову показав нам слідувати за ним.
Ми піднялися вузькими східцями вгору, втрапили у такий же коридор, звернули, а потім ще. І ось.... Дивна й похмура картина відкрилася нашим очам.
— Таке враження, що ми знову у Римі, у некрополі, що під собором Святого Петра... Я бував там кілька разів... — прошепотів Чезаре. І герцог був цілковито правим. Кам’яниця, у яку ми увійшли, була справжнім некрополем, підземеллям для поховань. Повітря тут було сухим і пропахло ладаном.
У численних нішах містилися загорнуті у посірілі тканини висохлі тіла мерців.
— Хай йому грець! — тільки й вимовив герцог Валентино.
А Левон тим часом впевнено вів нас звивистими галереями, аж поки ми раптом не опинилися на відкритому кам’яному майданчику просто на березі річки.
Чезаре вдихнув повними грудьми. Повітря було прохолодним, незвично свіжим після підземної мандрівки.
— Слава Богу! — проказав Валентино.
Левон тим часом повів нас далі підтопленим берегом річки. Ми увійшли під кам’яні склепіння брами, оточеної башточками та бійницями. Левон щось пояснив охоронцям, що стояли на чатах. Мабуть, представляв нас, як його навчив сеньйор Аліканте, італійськими купцями. Нас пропустили.
На жаль, ми не зрозуміли з тієї розмови ні бельмеса. А тим часом запали сутінки.
Ми рушили далі сходами вздовж безкінечно довгого муру, поки не вийшли на просторий плац. Озирнулися і завмерли від несподіванки. Обриси могутньої фортеці на тлі потемнілого неба звідси виднілися, як на долоні. Десь там, у її могутніх стінах, ховалася таїна, заради якої ми з герцогом Валентино подолали цей небезпечний шлях, — Чаша Омбре. Освітлена примарним сяйвом смоляників, відділена довгим, але достатньо широким кам’яним мостом, фортеця видавалася особливо неприступною та суворою. Хотів би я просто зараз пройтися повз її мури, роздивитися цю величну фортифікацію... Професійна цікавість інженера не полишала мене навіть у цій небезпечній мандрівці.
— Оце так! — проказав Чезаре. — Яка велич!
Та Левон не дав нам обдивитися. Гукнув і повів нас повз ікластий бастіон у нутро міста. Проте не пройшли ми і десяти кроків вимощеною бруківкою вулицею, як до нас долинув людський гамір.
Площа біля ратуші, до якої ми наблизилися, була переповнена. Чулися крики та вигуки. Аж раптом той шум, наче по команді, затих і до наших вух долинув чийсь спокійний голос. Ми не розуміли ні слова, аж поки не підійшли ближче. Левон на якусь мить уповільнив крок, бо тепер нам доводилося пробиратися крізь юрбу.
— Подивіться, друже Леонардо, чи то не наш човняр отам? — штовхнув мене Чезаре Борджіа.
Я перевів погляд. На дерев’яному помості, навколо якого юрбилися усі ці люди, у світлі смоляників було неважко роздивитися постаті священика, якогось поважного пана, що зачитував вирок, та нещасного, приреченого до страти, що, стоячи навколішки, зневірено вдивлявся крізь людський натовп. А поряд — нашого перевізника-човняра, того самого кремезного чоловіка у кумедному чорному береті. Тільки тепер його обличчя приховувала темна маска з прорізами, а руки стискали здоровенний катівський меч. Той самий, об який перечепився герцог Валентино, сідаючи у човен.
Левон рухався крізь натовп, наче ніж крізь масло. Люди відступали на півкроку, даючи йому можливість пройти, а ми слідували за ним, не відводячи погляду від дерев’яного помосту, де наш знайомий човняр, що виявився місцевим катом, мав позбавити життя якогось нещасного.