Омирова війна жаб з мишами
(Батрахоміомахія)
Переклад з давньогрецької Степана Руданського
Спочатку я співів гуртом з кругосвіту
Прошу в моє серце прийти для заспіву
І на моїх листах вузликами скласти
Про тяжкую бійку, Ярилову справу.
Хочу-бо всім людям довести до слуху,
Як збруйнії миші на жаб військом вийшли,
Наче землероди чи велетні тії,
Що люд про їх каже; діло так почалось:
Миш колись жажденна, від кішки удравши,
В сусіднє болото всю морду уткнула –
Так пить їй хотілось. Тут її зуздріла
Кракавка болотна і крякнула так їй:
«Відкіля ти, гостю? хто ти і чий рід твій?
Говори по правді, не мороч брехнею.
І, як друг ти справжній, попрошу в світлицю,
І дам тобі дарів щедрих та багатих,
Бо я Мішкорил-цар, мені у болоті
Почесть, і володар у жаб я щоденний.
Мене родив батько Болотець, Водницю
Щиро пригорнувши біля Іридану.
Но й ти, бачу, жвавий, далек-кого кращий
Ціпковий володар і храбрець на війнах,
Мабуть, так про рід свій говори скоріше».
Душогуб на сеє одвічав і мовив:
«Що мій рід питати? Усім, друже, звісно:
І богам, і людям, і птахам небесним,
Що я Душогубом зовусь і що син я
Батька Трощохліба гордого, а мати
Моя Млинолизка, дочка Стегноїда.
Родивсь я в коморі, а виріс на їжі:
На смоквах, оріхах і стравах усяких.
І який я друг твій, коли все в нас різне?!
Твоя жизнь в болоті, а у мене звичай –
Звісно людям – гризти. Мені не бракує
Ні хліба пухкого з круглої сковродки,
Ні коржа тонкого пшеничного з сиром,
Ні стегна кусочка, ні риби-линини,
Ні свіжого сиру й молока густого,
Ні пряників медних, що боги вживають,
Ні всього, що людям поварці готують,
У горшки кладучи різнії приправи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І в бою я тилу не казав ніколи,
А, біжучи полем, бивсь з передовими.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не страх мені й люди з їх тілом великим.
В постелю забравшись, гризу їх за пальці
І їм собі стегна; людям ані гадки,
І сон не кида їх милий, як я їм що.
Двох лиш на всім світі тяжко я боюся –
Кота і шуліки: вони лихо діють
І засіди ставлять по весь гіркий вік наш.
Но більш я боюся кота – він найгірший:
Хоч би ти в норі жив, і з нори потягне.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А не їм я редьки, огірків, катрану,
Зеленого прасу, також і петрушки,
Бо се вже ваша страва, пожильців болотних».
На се, усміхнувшись, Мішкорил промовив:
«Гостю! не хвались так животом, і в нас є
По землі й болоті много добра їсти,
Бо жабам двоякий звичай дав Кроненко:
І по землі шльопать, і по воді човгать
(І жить у будинках, ділених на двоє).
Хочеш перевірить те все, так легко:
Сядь мені на спину, держись, та не падай,
І до мого дому щасливо прибудеш».
Сказав і підставив спину, а той скочив
Легким скоком і вхопивсь за шию.
І радів спочатку, як близько був берег,
І, веселий, дряпав Мішкорила: тільки ж
Забризкала хвиля червона, – заплакав,
Каяття страшнее завив, рвав волосся,
Ногами хапався за живіт, забилось
Серце з непривички, на землю схотілось,
І пищав він в злиднях в холодному страху.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хвіст пустив у воду і ніби правилом
Виляв, моля бога на землю дістаться,
В червоній хвилі тонув, кричав: пробі!
Напослідок мовив такими словами:
«Ох! не так на крижах ніс вагу любові
Той бик, що Європу морем віз до Кріту,
Як, на спину взявши, везе мене в дім свій
Жаба, підійнявши спину над водою…»
Аж тут вуж з’явився – страховисько страшне
Обом – над водою виправив він шию.
Мішкорил від його пірнув, не подумав,
Що він кида друга на вірну погибель,
На дно саме кинувсь, тікав злої смерті.
А той, як підбитий, пав правцем на воду,
Зціпив свої руки і, тонучи, бився.
Не раз і під воду ходив, і не раз він,
Плескаючи, всходив, та не минув смерті:
Змоченая шкура ще більш ваги дала,
І він, погибавши, таку мовив мову:
«Буде ж тобі, злосний Мішкорил, за теє,
Що тоншого з себе скинув ти, як з камня,
Не взяв би мене ти на суші, паскудо,
Найдужчого в бою і в бігу, а звів ти,
В воду мене кинув… Мстиве око боже!
Заплатиш ти кодлу мишей і не житимеш!»
Мовив і під воду пішов. Сеє вбачив
Правоїд, по м’яким берегам стрибавши,