От що сказав Гобсон на початку минулого століття. Приблизно такі самі роздуми наявні й у працях римських авторів на кшталт Флора, який писав у часи Адріана й Траяна. Він каже, що, можливо, Риму ліпше було би вдовольнитися провінціями Сицилія й Африка, аніж розростатися до таких масштабів, щоб потім розвалитися від власної ваги.
Усі ці моменти, як каже граф Кромер, є точками порівняння між британцями й римлянами — націями, яких об’єднує схильність до роздумів про мораль, до певної практичності, військових якостей та здатності «проявляти найкращі риси характеру в критичні часи».
Проте між британським і римським імперіалізмом є одна величезна відмінність, яка спонукає графа Кромера до найпохмуріших висновків. Він каже, що проблемою для нас, британців, є брак уміння асимілювати завойовані території так, як римляни. Це було вершиною геніальності їхньої імперської техніки. Римляни «або ж насильно романізували народи, які спершу були їхніми підданцями, але зрештою стали правителями, або ж дозволяли їм добровільно прийняти романізацію».
А ми що? Наша біда в тому, за словами друзяки Кромера, що ми дещо чванькуваті. «Наше суспільство закрите, — пише граф, — а у своїх суспільних звичаях ми, порівняно з усіма прикладами латинських народів, показуємо себе надміру винятковими. Самі ці характеристики створюють бар’єри між британцями й освіченими верствами колонізованих народів».
Граф Кромер чесно визнає проблему, про яку мало хто говорив за останні п’ятдесят років. Простіше кажучи, ця проблема частково полягає в тому, що ми сноби й расисти, за його словами, через що між британцями та їхніми іноземними підданцями не відбулося «злиття».
Однак є й глибша проблема, з якою римляни стикнулися аж наприкінці існування імперії. Протягом багатьох століть Рим завойовував племена, чиї релігії не створювали жодних перешкод для асиміляції. Римляни були хоч і підступні, зате дружні. Як ми ще побачимо, вони радо переймали собі нових богів та легко поєднували місцевих і римських божеств. Так Луг[44] став Меркурієм, сирійського бога Бела перетворили на Юпітера Белоса тощо.
Проте зіткнувшись із двома войовничими та чіпкими вірами — християнством, а також ісламом як його відгалуженням, — римляни досягли межі, за якою асиміляція була неможлива.
Не могло бути й місця компромісу, жодної можливості мирно співіснувати цим релігіям, кожна з яких наполягала на винятковій істинності свого вчення. Урешті сам Рим захопило християнство, а більшість його імперії — головно її північноафриканська житниця та східне Середземномор’я — зрештою прийняла іслам.
Коли британці прийшли завойовувати Індію та інші регіони Азії, старий-добрий римський підхід — асиміляція та щасливі змішані шлюби — уже не діяв. Певно, єдиною суттєвою й найважливішою розбіжністю між Римською та Британською імперіями є дар громадянства, яке 212 року н. е. стало універсальним у всьому римському світі. А британцям така радість навіть не снилася.
У римському світі кожна людина була потенційним громадянином Риму. А британці вважали своїх підданців надто дивакуватими й надміру численними.
Підхід британців був комуналістський, себто вони визнавали непереборні бар’єри між релігійними групами й дозволяли їм жити за своїми укладами та ієрархіями. Щоправда, особливо радикальні практики вони таки забороняли, але не тому, що хотіли встановити свою владу над релігією. Просто їм здавалося, що примушувати вдову до самоспалення — це вже трохи занадто.
А от у римлян усе було інакше. Забороняючи галльським жерцям офірувати людей, вони керувалися зовсім не моральними принципами. Їм просто не хотілося, щоб хтось інший мав владу над життям і смертю.
Як змушений визнати граф Кромер, асиміляція та створення універсального відчуття «римськості» успішно давалися римлянам, а от британцям не поталанило створити через расизм, релігію й культурні упередження з обох боків нічого бодай віддалено схожого на відчуття «британськості» — ані за кордоном, ані навіть удома. Тому сьогодні ми в Британії й бачимо наслідки того комуналістського підходу: діти наших колишніх колоній виростають у наших містах, почасти відчуваючи свою окремішність і відчуження. І саме в цьому й полягав римський геній асиміляції — вони чинили так, що люди самі бажали стати римлянами, а завдяки цьому їхня імперія й простояла так багато віків.