А ще там і сьогодні стоять залишки муру, за яким сховалися варвари. Можна легко уявити собі, як, прямуючи зі сходу на захід, Вар зі своїми трьома легіонами зайшов у той прохід. Також неважко уявити, як колона розтягнулась і порідшала, щоб зайти в прохід, ставши ідеальною мішенню для засідки. Починаєш розуміти, як цей коридор став місцем бійні, таким собі римським аналогом побоїща в Хайберському проході[5].
Сталося це понад 2000 років тому, у вересні 9 року н. е. Вару от-от судилося стати відповідальним за найбільшу військову катастрофу на живій пам’яті римлян — битву в Тевтобурзькому лісі. Ця поразка спричинила різку зміну курсу римської та європейської історії, надовго закріпившись у пам’яті римлян як символ кричущого зрадництва. До того ж вони навіки запам’ятали тих кремезних, патлатих, брутальних чоловіків, що, здіймаючи страшенний лемент, зненацька повискакували з-поміж дерев у пітьмі.
До нас дійшли чотири гарні описи тієї битви від римських істориків, і в кожному з них чимало сказано про дерева: описані їх висота, щільність, слизький килим із листя, зірваного осінньою негодою, страшне ревіння вітру й хрускіт гілок у темряві. Сьогоднішні мудрі дослідники твердять, що це стандартний римський барвопис, що зображує Германію, звичайні тропи для опису того варварського периметра цивілізованого світу.
Утім, я не маю причин піддавати сумніву звіти тогочасних істориків, адже всі вони пишуть про мить, у яку легіонери усвідомили, що їх дійсно атакували германці, яких і донині зображають як репаних дикунів, що відрізнялися від тварин хіба здатністю розмовляти. Цей момент став для римлян справдешнім кошмаром.
Слід зазначити, що ті римські легіонери були непростими. Вони належали до сімнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого легіонів, у кожному до 6000 дужих чоловіків. П’ятдесят років тому ці легіони заснував молодий Октавіан ще до того, як стати імператором Августом. Вояків там муштрували сорокакілометровими марш-кидками, які слід було подолати за чотири години, несучи на спині тридцятикілограмові мішки. Харчувалися вони прісними сухарями buccellatum, гартували тіло купаннями в крижаній воді, носили сталеві шоломи з нащічними пластинами (такі ви могли бачити в шкільних підручниках), а на тіло вдягали lorica segmentata — чудернацький панцир зі сталевих смуг, що надавав воїнам вигляду доісторичних трилобітів. Озброєні вони були короткими клинками — гладіусами (gladius) — або двома метальними списами (залежно від того, де перебував солдат у строю), а на ноги взували підбиті цвяхами сандалії. Однак на найпотужнішу військову машину тих часів перетворювало їх дещо інше.
Римські легіони мали за плечима семивікову традицію завоювань і військової агресії. Римляни вважали, що посилені тренування спрощують ведення бою, тому війська проходили таку муштру, після якої грізні прусси видавалися їм слабаками. Їхні м’язи зміцнювалися за допомогою копання траншей і будівництва фортів, конструювання знарядь для облоги й прокладання понтонних мостів через річки. Утім, головною запорукою їхнього успіху була здатність до мало не мурашиної кооперації та жорстка субординація окремих особистостей на користь інтересів групи.
До приходу римлян у Германію фактично ніхто у світі не міг здолати їх. Саме слово «Рим», здається, походить із грецької мови й означає «сила». Перші кілька століть після заснування міста 753 року до н. е. римляни загарбували сусідів. Один за одним їм здалися латини, сабіни, вольки, етруски — усіх поглинув Рим. У II ст. до н. е. ця діяльність мовби вийшла на новий рівень. Удаючись до відкритої агресії чи просто втручаючись у внутрішні конфлікти, римляни завжди перемагали. Вони підкорили Іспанію, додали до свого переліку перемог Грецію та врешті розбили карфагенян, зрівняли місто із землею і, за легендою, засіяли його сіллю[6].
Попри погроми й нещастя, які несли римляни, уже І ст. до н. е. усе Середземномор’я перебувало під контролем стародавнього міста на берегах Тибру. Однак амбітним римлянам того було обмаль. Гнані жадобою до слави, вони прагнули військового домінування й ототожнення своїх імен зі здобуттям нових земель.
Юлій Цезар рушив на Галлію — землі, розташовані на території сучасних Франції, Бельгії, Люксембургу, західної Швейцарії, а також деяких областей Німеччини й Нідерландів. Згідно з різними оцінками, за час його походу загинуло приблизно мільйон людей. Галлія зрештою увійшла до складу імперії, Рим здобув контроль над усім лівим берегом Рейну. А як щодо правого?
5
Ідеться про знищення загону генерала Вільяма Ельфінстона в Хайберському проході під час Першої англо-афганської війни 1839–1842 рр.
6
Стародавній обряд накладення прокляття на завойоване місто для унеможливлення його повторного заселення.