Усе це виявилося непомірним тягарем для сімнадцятирічного хлопчини. Октавіан заслаб, і коли Цезар вирушив у черговий похід, цього разу вже проти синів Помпея, він був надміру кволим, щоб приєднатися до вітчима.
— Не біда, — сказав Цезар, — приєднуйся, коли одужаєш.
Так він і вчинив. Поїхав своїм ходом, дорогою пережив кораблетрощу й так вразив Цезаря своєю відвагою, що диктатор вирішив узяти Октавіана у свій штаб для майбутніх кампаній проти парфян на Сході й проти даків на північ від Дунаю. Щоправда, перш ніж Октавіан зміг показати себе у всій красі, Цезар вирішив, що він має здобути освіту в грецькому місті Аполлонія, що на території сучасної Албанії. Там він і навчався разом зі своїм товаришем Марком Віпсанієм Агріппою, коли дістав страшні новини з Рима.
Рим постав через прагнення аристократії до слави. Славу здобували військовими перемогами. Військові перемоги, своєю чергою, здобували завдяки армії, значно дисциплінованішій та агресивнішій за будь-яке інше військо у світі.
Рим стабільно розширювався протягом семи століть. Він захопив усі сусідні міста, але ніяк не міг утамувати жагу до нових загарбань. Часом стара гвардія не підтримувала цю егоїстичну жадобу до слави, тож інколи Рим загрузав у конфліктах, яких сам не розпочинав. Одначе, здавалося, скрізь він виходив переможцем.
Північна Африка, Греція й Іспанія стали частиною Римської імперії ще задовго до того, як у неї з’явився імператор. Здавалося б, нема кому по силі протистояти Римові. Це ніби в екосистемі з’явився новий хижак, кровожерності якого немає рівних. Отже, очевидно, що головний інструмент успіху Риму, зрештою, таки мав обернутися проти нього самого. Так воно й сталось: армія й генерали вийшли з-під контролю.
Як і в усьому, до чого бралися римляни, у їхній політиці мала місце велика конкуренція, а після вигнання царя 509 року до н. е. державним устроєм у країні стала ретельно розроблена квазідемократія, за якої за владу боролась аристократія. Однак демократія ця була нестійкою та вразливою перед людьми з твердими серцями й гострими мечами. Більшу частину І ст. до н. е. римський світ потерпав від громадянських воєн, коли як не одного, то іншого генерала зненацька захоплювало палке переконання, що держава в небезпеці, а він — її єдиний рятівник. Сулла переміг Мáрія й заполонив місто військами. Він уклав списки своїх ворогів (проскрипції), які вивішувались у Форумі. Після сварки з Помпеєм 49 року до н. е. Цезар вирішив, що стоїть понад законом. Він перетнув Рубікон зі своїми військами — що було заборонено генералам — і, як Сулла, рушив на Рим.
Він став диктатором, по суті, давши ляпаса конституції. Видимість демократії стала до болю тоненькою. Старі консерватори й республіканці дедалі більше розчаровувалися в ній.
Цезар був блакитної крові, як і всі аристократи, утім, аристократія критикувала його за любов до кричущого популізму. Його підозрювали в бажанні стати царем. Серед тих, хто мав глибокі сумніви в його демократичності, були Цицерон, чий політичний талант ніколи не відповідав літературному генієві, а також патриції в особах Брута й Кассія.
15 березня 44 року до н. е. Цезар прибув на засідання сенату в театрі Помпея, тільки посміявшись із лиховісних снів дружини й застережень віщуна. Спершу він не розумів намірів групи з шістдесяти сенаторів, що оточили його з петиціями та змусили лестощами й поцілунками сісти в золочене крісло. Потому він відчув, як його тогу стягують, оголюючи груди. Повідомляють, ніби у відповідь він сказав:
— Але ж це вже насильство!
Перший удар завдав Каска, відтак на диктатора посипався удар за ударом від грудей до паху. Уздрівши серед убивць Брута, чию матір, Сервілію, він кохав замолоду, Цезар промовив:
— І ти, дитя моє?
Не бажаючи, щоб хтось бачив його передсмертну агонію, він накинув тогу на лице й упав біля підніжжя статуї Помпея.
Саме з цього моменту Октавіан почав демонструвати відвагу та вправність, які поставили його в один ряд із найвидатнішими політиками в історії. Якби вам випало збирати найсильнішу команду з найпотужніших державних діячів світу, Августа ви точно обрали б собі за плеймейкера.
(Характерною рисою різносторонніх політичних талантів нашого героя є його любов до зміни свого імені. До смерті Юлія Цезаря його знали як Гая Октавія, після неї став Гаєм Юлієм Цезарем Октавієм, а відколи 27 року до н. е. він став імператором, його називали Цезарем Августом, Августом Цезарем, а то й просто Цезарем. Бачите, як складно? Тому для зручності пропоную до подій коло Акція називати його Октавіаном, а опісля — Августом.)