Що ж, на мене ці слова не вплинули, як, припускаю, і на решту учнів тієї школи. Принаймні в початкових класах у нас діяв чіткий принцип поділу на мовні групи, або «секції», як їх тоді називали. Британські діти гралися між собою, час від часу беручи до свого гурту якогось нідерландського чи данського малюка, але лише за умови, що той розмовляє їхньою мовою. Не важко здогадатися, що французи тусувалися з італійцями, щоправда таких було небагато, а от німці — мабуть, не слід цього казати, але кому яке діло? — спілкувалися, боюся, тільки з німцями.
А коли наприкінці 1980-х я приїхав до Брюсселя вже як журналіст, то побачив, що той самий поділ панує й серед дорослих. У прес-центрі Берлемону, домівки Європейської комісії, іспанські журналісти збирались у свою компанію й від своїх-таки міністрів приймали брифінги про власні національні інтереси (зазвичай стосувалися вони вилову британської риби). Усі вони мали типово іспанський вигляд: чепурні піджаки, сигарети й доглянуті бороди. Німці збирались у свій гурт, британці — у свій, неабияк засмучуючи федералістів. Після робочого дня відособленість тільки поглиблювалася.
Проводилися британські вечірки, на яких британські експати обговорювали британські школи й побивались, як складно знайти в місцевих супермаркетах «Вітабікс»[67] і «Марміт»[68]. Украй рідко, як і на шкільному майданчику, ці заходи розбавляли випадковий француз чи нідерландка. Мушу визнати, такі були справи по всьому Брюсселю. Представники мовних груп збиралися у своїх вітальнях і їдальнях та рідною мовою перемивали кісточки іншим націям, знай бідкаючись, які ж вони всі нестерпні.
Я б дуже здивувався, якби за ті роки, відколи я пішов звідти, там щось змінилося. Здається, риторику сучасного ЄС довелося підігнати під незручну реальність. Сьогодні вже нам постійно повторюють, що «основним елементом Європи є національна держава».
Саме тут і простежується найбільша відмінність між нашим і римським світом — відмінність, причини й наслідки якої матимуть вплив на ще не одне покоління політиків. Римська імперія займала територію, на якій нині розміщені тридцять окремих національних держав, а деякі з них досі перебувають у взаємному риторичному антагонізмі.
Еліта Римської імперії поводилася зовсім не так, як еліта сучасного Брюсселя. Певно, вони дуже здивувалися б, побачивши, що через 2000 років правителі провінції Британія більше не обідають за одним столом із людьми з провінції Іспанія, а з Галлії чи Італії — і поготів. Вони жахнулися б цій вузьколобій балканізації й кількості дивних креольських діалектів, що деякі з них хоч віддалено, але нагадують латину, тоді як інші зовсім на неї не схожі.
Щоб краще зрозуміти, як Риму вдалося так довго й так ефективно тримати наших пращурів укупі, нам слід збагнути ключовий аспект римської ідеології. Щоб простежити найраніші її сліди, я зустрівся із чоловіком, який викопав яму посеред Римського форуму. Звати його Андреа Карандіні, і коли я зустрів його, вигляд він мав, немов якийсь археолог із роману Агати Крісті: у чепурній парусиновій куртці й панамі. На перший погляд, те, що він намагався здійснити, здавалося досить божевільним.
Варто зазначити, що попри пошану, яку має професор Карандіні у світі римської археології, його цілі й методи описують як доволі суперечливі. Він розповів мені, що вважає себе за фламіна — жерця храмів, які він розкопує. У впевненості його заяв є щось запаморочливе, навіть як на дилетанта.
У Форумі видалася спекотна днина, і колишнє серце Римської імперії кишіло впрілими туристами. Один чолов’яга з Ліверпуля, зморено сівши на руїни, скаржився, що це якась дурня, що він розчарований і повертається на круїзний лайнер. За його словами, то лише купа каміння, не більше.
Утім, навколо місця розкопок Карандіні лунав збуджений гул, а біля огорожі довкола ями юрмилися туристи.
— Он там, — почав цей старий італійський копач, який розмовляв вишуканою англійською, — он там видно сміття та згарище, що вказує на VIII століття.
Я глипнув туди, куди він показував, на самісіньке дно ями, і, мушу визнати, мене охопив захват. Невже він має рацію? Здається, ні в кого сьогодні не виникає сумнівів стосовно вуглецевого датування, просто я був не певний щодо призначення споруди, яку він знайшов.
— Ось це ями від стовпів королівського палацу, — сказав археолог, видобувши малюнок будівлі.
Споруда на малюнку нагадувала довге бунгало, по якому вешталися люди з палицями. Я припустив, що це місце схоже на суррейський гольф-клуб. Ознакою вихованості Карандіні є те, що він не забарився з дотепною відповіддю.